— Дмитре Тимофійовичу, Великий шлях підіймається, — нахилився до нього Григорій Шевчик, що стояв біля кабіни.
Все більше розколювались хмари, і в небі вже струмували чисті голубі ріки, і сонце то, неначе лебідь, випливало на глибокі ополонки, то знову заховувалось в просвітленому об'ємистому бескетті.
Дмитро легко скочив на ноги, а за ним почали підводитися з брезенту Тур, Созінов, Андрій, Соломія, Ніна і Ольга Вікторівна.
Голубою хвилею піднімалася над теплими нивами і вигиналася, немов наближаючись до своїх захисників, споконвічна дорога. Полудневе небо раптом, розганяючи навкруги тіні, сійнуло срібним зерном, і Великий шлях ожив, зашумував, неначе ріка. Край неба піднімалась стара могила і, немов побратим, підходила до братньої, партизанської, що іще не встигла ні обвітритись, ні зарости степовим духмяним зіллям.
Шляхом їхали, йшли натомлені, схудлі, але веселі люди, що поверталися з неводі. У невеликий двоколісний візок упрягся літній чорнобородий селянин, позаду йшла жінка, підпихаючи руками цю немудру споруду, а у виплетеній з лози люльці, тісно притулившись одне до одного, немов пташенята у гнізді, сиділо тройко, одно в одно чорнявеньких дітей.
— Найдорожчий скарб везуть, — глянув Созінов на Ніну і посміхнувся.
— Найдорожчий, — повторила вона.
Ось уже промайнули напівзруйновану топографічну вишку, і попереду могутньо звелися два дуби-однолітки. На плечі їм небо поклало бескеття хмар, що хотіло і не могло придавити своєю вагою мужньої гордовитої сили, яка й досі не поскидала торішнього листу.
Прискорено дихаючи від щемливого хвилювання, Дмитро, неначе вино, пив іще розріджене квітневе повітря, любувавсь і вбирав очима і поля, і чорні дороги, і дальню луку лісу, і столітні розлогі липи; вони уже віяли тим пріснуватим глеєм, що сповиває кожен листок у набряклій брунці. Вдалині по неясних обрисах кущів він пізнав примхливі обриси трьох ставків, і молодість на мить війнула над ним сумовито-радісними згадками і знову відплила, як човник до другого берега.
Наближалися сади його села, переполовиненого, знівеченого, спаленого. Наближався той світ, з яким він ніколи не розлучався, навіть у снах, в якому він родився, жив і помре, в якому родилися його діти і родяться його внуки. І він з людьми буде оновлювати, заґрунтовувати рани, переорювати руді пожарища, зводити нові хати, обсівати добром свою землю, виходити в молочно-голубі світанки з сіячами, добріючи серцем, будувати щастя. Для цього варто було жити і боротися, за це з легкою душею можна було і померти.
На високій обочині Великого шляху він побачив жінку із дівчиною. І скоріше чуттям, ніж розумом чи очима, пізнав свою дружину.
"Видно, не вперше виходить зустрічати", — прискорено забилося серце, і він кулаком ударив по кабіні.
— Югина Іванівна стрічає вас, — відчинив дверці Пантелій Жолудь.
— Югина Іванівна. Ти жени машину в село. Пішки пройдемо! — зіскочив з Андрієм на землю. Почув знайомий, здивований і радісний вигук, на ходу поправив кобуру парабелума і кинувсь назустріч дружині. Привітний голубий погляд так само чисто війнув, як в давні літа. Тільки в куточках очей та під очима уже виткалося тонке плетиво зморщок, в густому пасмі волосся де-не-де сріблилось павутиння та різкіше окреслились лінії біля рота.
— Прибув, Дмитре мій! — задихаючись, поцілувала його й Андрія. Потім витерла очі хустиною, осміхнулася і ще раз припала устами до Андрія і до Дмитра.
— Тату, покинь! — сміючись, закричала Ольга, коли віт підняв її аж до гілля розлогої липи.
— От і не покину! — гойднув дочку вліво, вправо, а потім, розчервонілу і радісну, обережно опустив на землю. — Ростеш нівроку. Видно, партизанський хліб у користь пішов!
— А ви ж думали! Не тільки вам пішов у користь, а й нам усім... Андрію, це правда, що тебе ще й партизанською срібною медаллю нагородили?
— Правда.
— Це коло тебе мені буде боязко навіть сісти.
— Авжеж, боязко. Як почнеш витребеньками сипати, то перепаде, — жартівливо замахнувся рукою на сестру.
— Ой, не буду! — так само жартома одхилилась од брата і пішла поруч з ним попереду батьків.
— Що тепер будеш робити, Дмитре?
— Завтра ж починаємо господарювати з Григорієм у колгоспі.
— Хоч би відпочив трохи... Можна було б за три роки.
— Ні, не можна. Давали на місяць відпустку — відмовився.
— Чому? — здивовано поглянула на чоловіка, а той, поволі ідучи по протряхлій, іще податливій землі, розважно почав розповідати:
— Роботи стільки тепер, що гріх забути про це. Ще фронт жде нашої підмоги... А потім, коли почну спочивати, — захворію. За цей час у напрузі тримав себе. А чуть попущу попруги — з ніг слабість звалить. Так, щоб не хворіти, треба зразу десятим потом омити себе, простуду розігріти, розігнати... Он які діла. Ну, а ти ж як? — подивився примруженим ласкавим поглядом на дружину.
— Я? — притиснулася ближче до чоловіка. — Радію, печалюсь і знов радію — усе разом напливає, Дмитре, — усміхнулась, зітхнула і знов усміхнулась.
За деревами коливались обриси обвугленого села, чорни ми озерцями плямились руїни дворів. Та, одначе, десь у долинці бриніла дівоча пісня, а з другого боку рівномірним цокотом відповідала сокира і м'яко шерехтіла поздовжня пила по деревині.
І шумів весняним шумом широкий шлях, велично і легко здіймаючись над притихлим перед пробудженням безмежним привіллям.
Кінець.