Згадує розповідь, як Варчуки побили Дмитра. Тітка Докія раз на годенках у Шуляків якось обмовилась: "Думала, що навік приморозив хлопець ноги. Аж ні. Саме напровесні почав вже ходити. А раз прийшов увечері, роззувся, походив по хаті та як метнеться до печі лампу світити. По тому як забігав, почула щось недобре. Скочила з ліжка. Стоїть мій парубок посеред хати блідий-блідий і губи кусає.
— Що з тобою, Дмитре?
— І сам не доберу. Скинув чоботи, онучі, а це чую, що знову наче онучі до ніг поприставали. Чи не мара? — Присвітила я низом, а в нього шкіра до самих щиколоток відстала. По землі волочиться, мов папір. — Останній гостинець з тіла сходить, тільки з серця навряд чи так скоро зійде, — і почав відривати шматки білого побабченого полотна, а з-під нього проглянуло молоде рожеве тіло, як у немовляти..."
І дівчині здається, що над нею нависають тіні од рослої постаті Дмитра... А очі в нього чорні-чорні — в душу заглядають так допитливо і строго, мов хочуть вивірити: хто ти така? Гриць лагідніший, все в нього простіше, а танцюєш з ним — землі під собою не чуєш...
"Ой так-так, ой так-так, Шевчик дратву сучить..." "Забарилася ж ти, дівчино..." І лячно було навіть стрінутися з ним, і як назвати не знала — чи Дмитром, чи Дмитром Тимофійовичем. Хороші вони парубки — і Дмитро, і Грицько, і Варивон. Варивон тільки на язик дуже гострий... Вже крізь сон чула, що Грицько щось питається в неї, а вона червоніла і нічого відповісти не могла.
XXIV
Дівчата піднялися на гору.
Перед ними зразу ж поширшала земля, розводячи тісне коло небозводу; там, де вона аж за обрій втискалася крильми дібров, надвечір'я кресало золоті сполохи. Вони розцвітали дивовижними квітниками, притрушували ліси, і ті обзивалися мелодійним малиновим дзвоном. Невидимі працьовиті ковалі поспішали із сонячних злитків викувати розсип зірок, загартувати хлібину місяця і прогнути той шлях, що несхибно з зеніту проллється на південь.
— Дівчата, дівчата, подивіться, як славно навкруги! — зупинилась Югина, наче вперше побачила в усій красі велику землю. Дівчині навіть здалося, що усе привілля: і вигини долин, і просвічені ліси, і гора, на якій вони стояли, погойдуючись, пливуть у далечінь. І це було зрозумілим відкриттям: після сьогоднішнього дня світ збільшувався, кращав.
— Так і в наших дібровах славно, тільки над ними ближче спускається небо, — тихо промовила невисока задумана Василина, дочка полісовщика. Вона, як і Югина, захоплено дивилася на щедроти надвечір'я, сповнена хвилюванням, почуттям нової відповідальності і силою правди, що розкривалася в нових словах її новими товаришами.
— Дівчата, ви чим любуєтеся? Кого перед очима бачите? — підбігла непосида Софія Кушнір. Тонкими смуглявими руками вона охопила плечі подруг і, підібравши ноги, почала розгойдуватися вперед і назад. — О, які ви вредні: женишків побачили і мовчать!
Гострим поглядом вона перша вгледіла, що в долині польовою дорогою йшло кілька хлопців з лопатами і сокирами. Позаду них, з-за горбка, піднявся трактор, і на його буркотіння тихим дрижанням обзивалася гора.
— Дівчата, це ж, здається, комсомольці з Комсомольського, — догадалася Софія. — Біжімо до них.
— Ти що, маленька? — зупинила її серйозним поглядом Василина.
— То-то й є, що не маленька, — одчайдушне випалила Софія. Її невеличке смугляве обличчя, оповите ніжним одсвітом, аж мінилося веселими задиркуватими тінями. Вона любила несподіваним словом налякати спокійну, занадто соромливу "мамину мазуху", хоча мати Василини давно спочивала на крихітному лісовому кладовищі.
— Софіє, хоч би ти посоромилась...
— Почекай трошки, познайомлю тебе з трактористом, а коли він почне зітхати біля свого кохання і про всякі зірочки говорити, тоді вже засоромлюся, мов піонія.
— Безстидниця.
— Ой, Василино, коли будеш такою тихою водою, — всяка відіб'є твого милого, а про тракториста й не говори...
— Софіє, ну прямо не знаю... Як тобі не совісно? — за-рожевілася Василина й безпомічно закліпала довгими чорними віями.
— Василинко, не сердься. Це ж я люблячи тебе, — пригорнула дівчину. — Ну що ж із того, коли ми познайомимося з хлопцями? Це ж перший комсомольський колектив у районі. Про нього у газетах писали, про нього сьогодні в райкомі згадували. На голому місці чудеса зробили. Орли! Невже не цікаво?.. От бачиш, цікаво. А як віддамо тебе за тракториста — ще цікавіше буде.
— Та покинь ти лепетати, — вступилася Югина. Промита крем'яниста мозаїка дороги попливла в м'які тони блакитносизої долини. Збільшувалися постаті хлопців. Ось вони, обвітрені, налиті незатверділою силою, легкі в ході, порівнялися з дівчатами.
— Добрий вечір, красуні! — поздоровкався високий смуглявий юнак у голубій безрукавці. На його руках тремтіли й набухали рухливі м'язи.
— Добрий вечір, або що? — задиркувато обізвалася Софія.
— Ти, дівчино, гостра нівроку.
— А ви притупились? Це після роботи буває. Хлопці засміялися. Василина обурено смикнула Софію за блузку.
— Люблю таких, — блиснув яструбиним поглядом смуглявий, підійшов ближче до Софії.
— Спасибі за любов. Вона у вас рання, як жайворонок. Глядіть, не сполохайте або оскому не набийте. Шкода буде, — з удаваною зажуреністю вклонилася Софія. — Ви не з Комсомольського?
— З Комсомольського, з Комсомольського, — зразу розцвіли обличчя хлопців. — А ви звідки?
— Не скажемо, щоб стежки не протоптали.
— Тоді ми трактором приїдемо.
— То друге діло.
— Про вас і сьогодні в райкомі згадували. Хвалили, — обізвалася Югина, з подивом і захопленням слідкуючи за хлопцями, біля яких уже стояла горда слава. "Славні, і прості, прості... наче брати".
— Ви з райкому? Комсомолки? Друзі наші! — зраділи хлопці й почали знайомитись.
— Марко Лебедев. З Поволжя.
— Давно у нас живете?
— З двадцять першого року. Під час голоду привезли сюди.
— Левко Орленко. В минулому наймит, тепер голова комсомольського колективу, — подав руку Софії смуглявий юнак.
— Софія Кушнір, наймичка в минулому й тепер.
— Зате в майбутньому не будеш.
— Вже заглянули в мою судьбу?
— Заглянув, Софіє, — твердо промовив Орленко. — Згадаєш моє слово через пару років.
— Згадаю, — зітхнула дівчина. — 3 роботи йдете?