Велика рідня

Страница 297 из 319

Стельмах Михаил

Чималу паніку своєю несподіваною появою зчинив партизанський броневик, якому вдалося після перших трьох пострілів підбити танк. Коли приголомшений несподіванкою ворог почав опам'ятовуватись, підтягати свіжу силу, партизани проскочили крізь широкі ворота, а загін Дмитра, відступаючи назад, потягнув фашистів за собою до лісу, аж поки знову не зімкнулися кігті оточення. Крива лінія оточення тепер позначалася різнобарвними огнями ракет.

— Маневр проведено блискуче, — підійшов до Горицвіта Созінов.

— Маневр проведено препаскудно, товаришу начальник, — похмуро відповів Дмитро.

— Чому?

— Родини на нашій шиї залишилися, чи ні? Тепер, коли самим доведеться прориватися, вони зв'яжуть нам руки і ноги. Ти знаєш, як жива трава зв'язує плавця?.. Погане діло.

— Може якось вискочимо? — хотів розвіяти важкі думи Дмитра.

— "Якось" — дурне слово, — відповів сухо і невдоволено. — Я ще на командирському розборі повернусь до цієї операції. Завтра вночі ти будеш пробиватися із Симоном Гоглідзе. Трудно буде прорватися. Але Гоглідзе повинен і в самому пеклі знайти прохід. А я залишуся тут із штабною охороною і невеликим прикриттям.

— Може я замість вас останнім відходитиму?

— Ні, потрудіться виконувати наказ! — Лихий, пішов у темряву назустріч дудонінню і частим спалахам ворожих кулеметів, що, здавалось, захлиналися власним огнем.

Боляче і досадно стало Михайлові. Коли б він був винен у цьому... На війні, як на війні — все буває. Кому потрібні твої переживання? Діло потрібне! І він швидко пішов відводити з півдня першу рогу, щоб поповнити нею найрідше прикриття на західній дільниці лісу. Повз нього Пантелій Жолудь мовчазно проносить щось важке і чорне.

— Що, вбитий? — підсвідомо догадується.

— Вбитий. Євген Свириденко. Не дочекався хлопець... — не договорює Пантелій. Тільки зітхання вирвалось.

Созінов механічно здіймає шапку з голови, підходить ближче до Жолудя, який кладе Свириденка на траву. Далекий світ зорі тьмяно освітлює спокійне обличчя партизана, нерухомі руки його широко розкинуті, до них м'яко торкається жива росиста трава. І враз начальник штабу виразно чує якийсь шерех. З надією, хвилюванням і острахом він припадає до бійця.

— То годинник б'ється на грудях Євгена, — скорботно в тиші лунають слова Пантелія. — Час не спиняється, його не вбити ворогам.

XXVI

Нарешті після впертої стрілянини на південному заході одна за однією піднялись три ракети.

— Проскочили, — полегшено зітхнув Тур, пригинаючись до самої гриви коня, щоб не зачепитись головою за гомінке гілля, налите прохолодою і росами.

Дмитро нічого не відповів. Оті червоні пелюстки, що облітали і гасли в тривожному небі, зразу ж одірвали його думи од загону, і всім мозком оволоділи тепер штабний взвод і група прикриття, що захищала Біле озеро.

Дорогою проїхав броневик, сліпучо освітив узлісся, і тіні, наздоганяючи одна одну, так заворушились у лісі, що здавалося, наче на землю падали і підводились, ідучи у безвість, живі сплетення велетенських перехресть. Кулемети навмання застрочили по стовбурах, виточуючи з них весняний сік. Лунко відщеплювались тріски, глухіше — кора; тріщали, шуміли і зітхали перебиті гілки. Якийсь наполоханий жеребець звівся на диби, заіржав.

— Стій, холеро! — і задзвеніла уздечка.

І тільки стихала стрілянина, в кущах, спочатку несміло, подавав голос соловей, обзивався другий, і увесь ліс починав співати — урочисто, радісно, немов кожне дерево, перехитуючись, перебирало невидимі переливчасті струни.

"Що ж, і пташина привикає до війни", — майнула непрохана думка, відриваючи від напруженої сіті планів і образів. Вирісши на лоні природи, Дмитро, навіть сидячи над картою, завжди мислив образно і так в уяві освоював місцевість — шляхи і стежки, ліси і переліски, болота і озера, що часто, вперше проїжджаючи ними, він оглядав усе, начебто воно було давно-давно знайоме. Абстрактну думку йому важче було охопити, і тільки коли вона обростала картинами — розкривалась легко і глибоко, як несподівана галявина в тінистім чорноліссі. Око ж мав гостре і пам'ятке. Кине думкою на якийсь шматок землі — і вже він спливає перед ним зі своїми неповторними обрисами, покраяний дорогами, як хлібина ножем, обсіяний згадками, як нива зерном.

Уже в який раз він перебирав в уяві увесь закільцьований ліс — і нічого путнього не міг вигадати. Прорватися тепер можна було тільки до річки, де засіли мадьяри. Усі дороги були перехоплені броневиками і танками. Не мадьяри і не річка лякали його: мадьяри вночі навряд чи устоять проти рішучого натиску, а річка була вузькою — звичайною деревиною можна було з'єднати низькі береги. Але за нею починалось болото, нешироке та грузьке, непрохідне весною.

Партизани мовчки чекали його наказу. І тільки Тур розумів, як неспокійно на серці командира.

Від Маркового поля проїхав танк, вдарив із гармати в ліс, і злякано кинулась утікати в яри божевільна луна, немов боячись, що її придавить перебите снарядом гіллясте дерево. І раптом блиснув великий зубцюватий кущ червоного сяйва, а потім усім лісом струсонув громохкий вибух.

— Ще один підірвався! — промовив хтось чистим тенором.

— Туди йому й дорога.

Після вибуху з поля міцніше вдарили кулемети і автомати. Сполохано, якимсь божевільним фейерверком замерехтіли ракети, Знову притихли солов'ї, і Дмитро повернув коня, кроком поїхав повз застиглі постаті вершників і піхотинців. З глибини лісу забряжчала зброя, затріщав сухостій, почувся притишений тупіт ніг. Партизани, мов по команді, обернулись назад, наставляючи зброю в темінь.

— Стій! Хто іде?

— Травень.

Повернулось прикриття, що стояло недалеко від Білого озера. До Дмитра підійшов дід Хмара.

— Горе, Дмитре Тимофійовичу.

— Що таке? — перехилився з сідла.

— Фашисти перехопили родини першої роти.

— Як? — вдарив невидимий тягар у голову і груди Дмитра.

— Зрадник знайшовся. Іще вдень до ворогів перебіг. Видав, щоб шкуру врятувати... І Созінов уже нічого не зміг зробити.

— І що? — задихаючись, нависає головою над Хмарою.

— Погнали в район.

— І ви не могли відбити?

— Могли б загинути і пустити фашистів у спину всьому загонові.

Дмитро більше нічого не може сказати. Важка, мов камінь, темінь налягає на нього, і він чує, як всередині струною натягується жорстокий, невблаганний біль. Якась чорнота навіть починає ворушитися в мозку, і, неначе по той бік світу, він бачить в гурті похилених тьмяних постатей свою матір, дружину, дітей. А водночас розуміє, що позад нього насторожено стоять партизани, змучені боями, безсонними ночами і невідомим майбутнім.