І не стільки турбував його тепер самий бій, скільки беззахисні люди, родини партизанів, його сім'я, — усі, що довірили життя своїм захисникам. Куди з ними дітися? Опівдні на його ділянку пішли мадьяри.
— Товаришу командире, дозвольте нам провчити їх, — підійшов Пантелій Жолудь, одягнений в жовту мадьярську форму і чорні черевики. Позаду нього зупинився Янош Балог. — Тільки накажіть нашим, щоб помилково не застрочили по нас.
Діставши дозвіл, партизани метнулися вперед. Пантелій змінив у патруля свій автомат на німецький і перший підповз до самої дороги.
На узліссі з'являються мадьярські дозорці. До Пантелія і Яноша наближається примхливо вигнутий живий ланцюг. З гвинтівками і красивими, неначе ляльковими, карабінами йдуть мадьяри своєю характерною журавлиною ходою, присідаючи і витягаючи шиї. Так само по-журавлиному підвівся, дибнув два рази Пантелій, пальцем кивнув карателям і притулився до дерева. Його прийняли за розвідника, і зразу, стискаючись, частина ланцюга попрямувала до хлопця.
Доки ж вони будуть їх підпускати до себе? — хвилювався Дмитро, чуючи, як біля нього шелестить трава — партизани повзуть до узлісся назустріч мадьярам. Уже залишилося метрів тридцять, двадцять п'ять... двадцять... До Пантелія заговорили. Чорт! Сам себе загубить!.. Уже нерішуче зупиняється офіцер. Враз підкидає до плеча блискучий буковий карабін. Але Пантелій випереджує супротивника — прямо в упор проводить автоматом, раз і вдруге. І тягучі стогони змішалися з одичалим криком:
— Мадьор партізанок!
Неначе хочучи обкрутитись навколо себе, падає на землю офіцер. І в цей час партизанський огонь вириває живі кільця ланцюга, відкидає його назад. Хто ж спробував залягти, — уже більше не підводиться з землі.
Блідий, але веселий од пережитого, до Дмитра швидко підходить Жолудь і вже жартівливо, щоб заховати хвилювання, комічно дибає, перекривляючи ходу ворога. Трохи позаду нього тримається завжди врівноважений Янош Балог.
Партизани негайно ж прибирають зброю і набої, бо тепер чимало воїнів, із нових, лише мають одні берданки.
Розвідка доносить, що найменші сили, і то мадьярські, стоять біля яру, який веде до невеличкої річки, бо за нею починається нешироке, але непрохідне весною болото. Тут навіть поле не заміновано.
З трьох боків по лісах ударила полкова артилерія. Тріщало і охкало розщеплене дерево, глухо гуділа земля, запарували димками свіжі вирви, а перелякане птаство після кожного вибуху то піднімалося вгору, то знову табунцями падало в кущі, недалеко, від одного місця. Коли біля Дмитра почали вибухати снаряди, він скочив у щілину і побачив скуцьорбленого кулеметника Василя Меля, що саме перегортав сторінку розпухлої зачитаної книги.
— Ти що робиш? — здивовано подивився на партизана.
— Чехова читаю. Інтересна книжка, тільки листків нехватає. Зачитали хлопці.
— Знайшов час.
— А що ж робити тепер? Кулеметом до артилерії не дістанеш, а фашист лісу боїться, не йде. Чого ж час марнувати? — і засміявся. — Тут такі меню ловкі складено: порося із хріном, порося без хріну і хрін без поросяти. Я думаю, що ось нещодавно ворогам попався хрін без поросяти. — І знову засміявся.
"Невже йому зараз до книг?" — допитливо подивився. А партизан уже заглибився в читання, усміхаючись і задоволене водячи губами. Проте не забував раз у раз сторожко оглядатися навколо, висовуючи голову з щілини.
Не звертаючи уваги на шалений обстріл, до Дмитра під'їхав Созінов, а трохи згодом і Тур, заклопотаний, втомлений і знервований. Аж здивувався Дмитро, побачивши таким свого комісара.
"Може турбує доля дівчини?" — подумав, підходячи до Созінова, спокійного і зосередженого, що виймав із планшетки карту.
— Чого, комісаре, поблід? — кинув косий погляд.
— Жінки розтривожили. Підняли крик, плач. Вдарить снаряд, так вони не по щілинах біжать ховатися, а збиваються разом. Насилу якось втихомирив. Ну прямо не можу дивитись на бабські сльози.
Лягли на землі перед розстеленою картою.
— Привіз новини із штабу, — зручніше умостився Созінов на траві. — Маємо наказ із Москви від штабу партизанського руху вирватися з оточення і вийти на територію України, окуповану Румунією. Сьогодні ж починаємо марш на південь. Завдання нашого загону — розірвати кільце, дати усім вийти з оточення, а удар прийняти на себе. Маршрут такий: спочатку на Яцьківські ліси, потім виходимо в Чечельницький район, форсуємо річку Рівець — теперішній кордон, і тут, в цьому лісі, — показав окреслене кружальце на карті, — знову сходимося всіма силами.
— Он як, — задумався Дмитро.
— Завдання відповідальне і тяжке, — Созінов для чогось поправив кобуру, ясно стрівся очима з Туром. — Особливо непокоїть, що в нас сотні мирних людей, не звиклих до боїв і маршів...
— Тому нам треба провести бій навально і майстерно, — промовив Тур. — Зараз скличемо партійні збори.
— Зараз же, — тихо відповів Дмитро, уже думаючи над планом операції.
Незабаром із взводів і навіть застав, зосереджено і гордовито, почали сходитися на галяву комуністи.
— Великі діла, братці, надходять, — проводжаючи їх очима, говорили партизани.
— Такий час.
— Над нашою долею думають.
— Над нашою... Як і завжди.
— Перевіряй, хлопці, ще раз зброю, щоб пилинки не було...
* * *
Увечері танки почали стріляти ракетами в ліси і незабаром в повітрі закружляли літаки. Пронизливо, холодячи душу, верещали авіабомби, гупали в м'який болотяний грунт, було чути, як вони вганялися в глибінь і аж потім глухо розривалися.
Прориваючись із оточення, ударна група погнала на мінне поле отару овець. Засвітилися рідкі спалахи, прогриміли вибухи, вгору полетіло розвержене, покалічене м'ясо. З жалісливим криком заборсалася темінь, неначе ріка, і нові розриви, наздоганяючи спалахи, половинили перелякану і залиту теплою кров'ю валку. За мінним полем зав'язався бій. Раптом прорвавши німецьку південну лінію, Дмитро фланговими ударами почав ширше розтискати її розведені кігті. Безладний ворожий вогонь, нагнітаючи коловорот гарячого повітря, перехресними дорогами обрушився на партизанів Дмитра, майже не зачіпаючи ворота прориву. Сюди зразу ж за ударною групою потекла голова колони; метнулися патронати. Але в нічній метушні партизани не встигли вчасно вивести родини двох рот.