— Не треба, дочко. Переший із моєї блузки. Щось нове з'явилося у вдачі Докії. Була вона тою самою Докією, господаровитою, статечною, не такою, що зігнеться, куди вітер повіє, та коли заходила мова за Дмитра — забувала все на світі. І жалісно було дивитися, і слухати її, змучену, переболілу найбільшими болями — материнською любов'ю.
XXIX
Діти нічого не прощають старшим. На довгі роки западають у їхні душі кривди, глибоко і болюче.
Привівши з паші трофейного коня, Андрій довго рився на горищі в книжках і незадоволений, обліплений порохном і павутинням, зліз у сіни.
— Чого шукав на горищі, сину?
— Книжки якої-небудь почитати. І не знайшов — усе читано й перечитано.
— А чого ж ти до вчителя Єфрема Федоровича не підеш?
— Нехай тому нога відсохне, хто до нього ступне.
— Ніби він що? Запродався?
— Чи запродався — не знаю, а що слизняк — всім відомо.
— Як ти смієш говорити так про свого вчителя? — А як він посмів піти працювати на молочний пункт, та й ще на людей гримати, щоб скоріше німцям молоко виносили? Я раніше — сиджу в класі — і слова не пропущу. Читаю йому вірш, оповідання — усією душею тремчу, чи так зрозумів написане. Сяде він, учитель, коло мене, розбалакається і сам щось прочитає. Добре читав — так у мене серце і защемить, і засміється. А тепер він людям читає: "Вісімсот літрів молока — небагато. Хто не винесе — корову заберемо", — злісно перекривив. — Спробував би він тепер свою руку мені на голову покласти — у вічі плюнув би.
— Хіба ж так можна? — усміхнулась в душі.
— Можна, мамо.
— Може чоловіка горе заставило.
— Горе? А Микиті Дем'яновичу, на двадцять років старшому, не горе? Запрошували ж бандерівці вчителювати — не пішов. "Старий", — каже. За п'ять верст рибу в Бузі вудити ходить, з юшки на воду перебивається. А повернуться наші, як цей старий учити нас буде!
— А буде, — задумалась Югина, переносячись у думках не .до вчителів, а до свого чоловіка.
Андрій пообідав, вислідкував, коли нікого не було на шляху, швидко скочив на коня і, пригинаючись до гриви, галопом подався левадами до лісу.
Свистить у вухах вітер, забиває дух, курличуть дзвінкі копита, а хлопець упивається швидкою їздою. В лісі на всім льоту зіскакує з вороного, біжить галявиною, тримаючись за повід так, неначе летить.
Осінь уже торкнулася лісу.
Розкішними червоними гніздами одцвітає заяча капуста, жаринами горить у безлистих кущах рясний свербиус; білий ніздрюватий деревій пахне густо і владно, прибиваючи сумовиті повіви прив'ялих трав і квітів. Восковим ніжним оксамитом вже підбито знизу липовий лист; пожовтіли на ньому гострі зубчики, почорніли в суцвітті дрібні горішки насіння. В низинах трава дугами припала до самої землі, оголяючи напівзів'ялі жовті голівки дев'ятисилу. Зацвітали крихітні, неначе вишиття, блідночервоні хрещики вереску. А у верховітті коливалися шуми, то зелені-зелені, обсипані сонцем, то срібні, наче кожний листок ставав дукатом, то попелястосизі, найбільш сумовиті — десь хмарити починало.
Забуркотів дикий голуб, на дубі заскреготала сойка, і знову шуми: то стихають, як пісня, то розростаються, немов повінь. Пролетів хазяйновитий, неповороткий джміль, припав до блакитної квітки і незадоволено загув — мовляв, найшла кого перехитувати, не до цього мені, статечному чоловікові...
Впершись ліктями в землю, Андрій почав читати "Як гартувалася сталь". Не раз схоплювався, і тоді величні дуби, густолисті берести, срібнокорі берези чули вигуки.
Чого тільки не було в його малому чутливому серці. Своїми темними сумовитими очима бачив усе, що робилося в селі. Вже, вперше в житті, він узнав, як тріскається шкура на плечах під нагаєм і як самі зриваються сльози з очей від безсилої злоби і сорому.
В його літах можна людям допомагати, а він коня пасе та по господарству те, се робить. Це він завжди встигне, а зараз війна. Помагати своїм треба. — І з кожним днем, пригадуючи батькові слова, вкорінювалася думка, що він мусить піти в партизани. "Розвідником буду. Де великий не пройде, малий проскочить".
Не раз бачив себе біля вогнища в колі суворих вояків, то біля свого батька, то десь у розвідці.
Скільки він об'їздив лісами, яругами в надії зустрітися з якимсь загоном — і все не щастило. А ті розмови про дітей Сталіна бриніли в його серці, як музика, не давали супокою. "Діти Сталіна!" — випливали з лісових гущавин могутні партизани, оперезані кулеметними стрічками, обвішані бомбами, і тікали німці, тікали поліцаї, Варчук.
Сів на коня і знову поїхав, пильно придивляючись до кожного байраку, до кожного дерева, особливо дуба, бо він — так думалось — повинен бути улюбленцем партизанів. А ліс шумить таємниче. Скрипнула під ногами коня розчавлена ніжка гриба, точена шапка відлетіла на дорогу, поблискуючи густим-прегустим сизобрунатним ситом.
Раптом майнула постать між деревами, і Андрій застиг, зупинив коня. Ні, то тільки береза, переломлена бурею.
В сосняку забринів підземний дзвін.
"Що воно?" Здавалось, сама земля перехитувала било дзвону, і він гудів низько і розмірене. Потім із землі висунулась чорна голова, засміялась:
— Перелякався?
— Ні, — зскочив з коня.
— Здрастуйте, хлопче.
— Здрастуй.
Степан Синиця, увесь об'юшений потом, виліз з глибокої ями, викопаної навколо величезного соснового пня, і подав Андрію міцну, почорнілу від сонця, землі і живиці руку.
— Корчуєш?
— Корчую. Думаю дьогтю викурити, — Степан витер полотняним рукавом піт з чола. — Тепер же ніде його не дістанеш.
— Умієш курити?
— А чого ж? Наука не хитра. А я не вмію, — пожалкував Андрій.
— Ще б тобі вміти, — глузливо засміявся. — Каші треба попоїсти.
— Набагато більше ти за мене попоїв?
— Ну, знаєш... Доживи до моїх літ.
Андрій хотів ще щось розсудливо відповісти, але несподівано всміхнувся:
— Я до твоїх, може, доживу, а от ти до моїх доживи.
— Хитрий який, — засміявся Степан, вдарив сокирою у пень, і він задзвенів, аж застогнав. Оглянувшись, витягнув із кишені І кисета. — Куриш?
— Ні.
— Та ти ще малеча, куди тобі. І я в твої года не курив.
Проте від допитливого ока Андрія не заховалось, що курити Степан почав тільки цими днями — хлопець скривився ї і після затяжки довго відкашлювався; аж з-під довгих чорних вій, що зовсім закривали очі, викотились сльозинки. і, Степанові хотілося розповісти про зустріч із Дмитром Тимофійовичем, одначе, давши слово, стримував себе і трохи зверхньо слідкував за найкращим учнем п'ятого класу.