Це ж Дмитро прибуде додому Великим шляхом, увійде в хату, високий, кремезний, і як він їй усміхнеться, як він до неї, матері, заговорить, як обійме її.
І вже бачила свого сина коло себе, відчувала дотик його великих рук і не чула, як сльози обривалися з посічених щік, падали на рожеву стерню, на босі, порепані ноги.
— Хто ж за тебе діло буде робити? Може мені накажеш? За совєтської власті хіба так на полі робила? — конем із дороги звернув Варчук, під'їхав щільно до неї. Гаряче кінське дихання обвіяло її руки, спітнілі груди.
Несподівано на старість роздобрів Сафрон, погладшав, наче помолодшав, тільки синці під очима ще більше почорніли, і, немов заокруглені шматки рашпелів, були насічені грудочками губчастого тіла. Казали на селі, що навіть до молодиць почав приставати. Що ж, від'ївся на чужому горі.
— Чого ж мовчиш, бабо?
— Нема мені про що з тобою бали розводити.
— Он яка гордовита. Може ще своїх ждеш?
— Таки жду.
— Кого? Свого забіяку?
— Армію Червону виглядаю. Сталіна жду.
— Не діждешся, стара погань. Були ваші більшовички, та всі вийшли. Ну, чого ж не в'яжеш?!
— Чекаю, поки ти переказишся та з очей гнилим туманом щезнеш.
— Я ж тебе! — і підняв гарапник, наїжджаючи конем на жінку.
Та відіпхнула від себе гарячу кінську голову.
— Удариш, може? Покажи свою хоробрість. Усі в селі кажуть: хоробрий ти, а мені не вірилось. Ну, вдар! — вперто поглянула на розбухлого Варчука.
— Паскудити рук не хочу, хай інший паскудить. Тільки штраф завтра, як миленька, заплатиш, — вперіщив нагаєм коня і помчав шляхом, закриваючись чорним стовпом пилюки.
"Наче й не мати його породила".
Одначе швидко забула про це — знову прийшли думки, все про нього, сина свого.
І по ночах погано спала, частіше сідала біля вікна, виглядала Дмитра.
Тільки замаячить яка постать на шляху, вже місця не може собі знайти. Вірила, що Дмитро не сьогодні-завтра подасть їй звістку. А дні минали, сушачи вдовине тіло і серце. Стала ще більш мовчазною, а коли доводилось сказати яке слово в розмові, неодмінно споминала Дмитра.
Вбігла якось у неділю до Югини Килина Прокопчук. Швидким оком оглянула хату — чи німця нема, і усміхнулась змовницьки і щасливо.
— Чуєш, Югино, що на світі робиться?
— Ніби що? — кинула замітати підлогу.
— Йосифові діти цієї ночі погуляли на шляху — дві машини зірвали. Трупу німецького — що колод наложили, самі ж, як вітер, зникли.
— Чиї це діти, кажеш? — підійшла Докія до Килини.
— Йосифа Віссаріоновича, Сталіна нашого. Партизани, значить.
— Може і наш Дмитро в партизанах.
— Може. А яку нову казку про партизанів говорять!
— Розкажіть, тітонько! — заіскрилися очі в Андрія.
— То ж казка.
— Хай казка, аби про партизанів.
— "Що то в полі червоніє?" — запитав німецький генерал своїх офіцерів. "Мак", — відповіли ті. — "Мак? Вирубати, витоптати його, бо він укрив поле, неначе червоні прапори". Кинулись фашистські вояки і на танках, і на машинах, і так, пішки, винищувати мак. Ревуть машини, гримлять танки, земля гуде. І тільки під'їхали до червоного поля — почали вгору злітати. Ні одна машина, ні один фашист не повернулись назад. Утікаючи, запитав генерал своїх офіцерів: "Що ж то червоніло на полі?" — "То партизани стрічки наколювали", — відповіли ті. "Не гут, не гут, — похитав головою генерал. — Що ж то буде, коли вони воювати почнуть?"
— "Що то в полі так здіймається, то опускається?" — запитав удруге фашистський генерал своїх офіцерів. "Ячмінь", — відповіли ті. "Ячмінь? Вирубати, витоптати його, щоб і стеблини не залишилося". Кинулися німецькі вояки і на танках, і на машинах, і просто пішки винищувати ячмінь. Ревуть машини, гримлять танки, земля гуде. І тільки під'їхали до поля — почали вгору злітати. Ні одна машина, ні один фашист не повернулись назад. Утікаючи, запитав генерал своїх офіцерів: "Що ж то коливалося в полі?" — "То партизани вуса закручували", — відповіли ті. "Не гут, не гут, — похитав головою генерал. — Що ж то воно буде, коли партизани воювати почнуть?"
— "Що то зеленіє вдалині?" — запитав втретє фашистський генерал своїх офіцерів. "Вода в ставку зеленіє", — відповіли ті. "Зірвати греблю, спустити воду!" — наказав генерал. Кинулись німецькі вояки і на танках, і на машинах, і просто пішки руйнувати греблю. І тільки під'їхали вони до ставу — почали вгору злізати. Ні одна машина, ні один фашист не повернулись назад. Утікаючи, запитав генерал своїх офіцерів:
"Що ж то зеленіло?" — "То партизани сорочки одягали", — відповіли ті. "Не гут, не гут, — сказав генерал. — Що ж то буде, коли партизани воювати почнуть?"
— Аж тут земля гуде, співають копита, зброя дзвенить і пісня, наче вітер, летить. "Хто це співає?" — запитав генерал своїх офіцерів, та вже і питати не було кого: всіх мов корова язиком злизала.
— А це ми, партизани! — та як вдарять партизани по гітлерівцях, рознесли їх, мов чорну хмару, а потім сказали:
"Оце здихайте, фашисти, щоб наших квітів не топтали, нашого хліба не їли, нашої води не пили"...
— В Янівських лісах парашутисти до партизанів спустились. Послали німці облаву, та мало хто з неї повернувся. Доброго чосу дали, — озивається гордовито Андрій.
— Може і наш Дмитро з тами парашутистами, — зітхає Докія.
— А що ще говорять люди! — не вщухає Килина. — Кармелюк зі своїми хлопцями появився. Фашистів б'є, поліцаїв б'є, бандерівців нищить. І суд простий у нього. Спіймають когось з погані, Кармелюк у людей питає: "Що він зробив?" — "Палив", — скажуть. "То його спалити на вогні". І горить проклята душа, а Кармелюк далі, від села до села, іде, свій суд чинить, грізний і справедливий.
— Може і наш Дмитро ходить із хлопцями Кармелюка.
— Чудне ви говорите, тітонько, — усміхнувшись, не витримала Килина. — Хіба ж може один чоловік бути то з Кармелюком, то з партизанами, то з парашутистами.
— А де ж йому, по-твоєму, бути? — образилась Докія. — Може скажеш, на службу до германа пішов? Він у мене ніколи в сірка очей не позичав, а дороги йому тільки випадають чи до Кармелюка, чи в партизани, чи в парашутисти. Поживеш — спом'янеш моє слово.
— Нехай буде так, — здвигнула плечима Килина.
— Не нехай буде, а так воно і є, — настоювала мати на своєму. — Совість у нього чиста. — І виходила з хати, гордовито й ображено, коли помічала в очах сусідки іскорки подиву. У сад під хутором піде, тільки сяде біля розчахнутої протрухлої дубівки — тут колись Дмитро любив посидіти. Усе, що було миле Дмитрові, стократ стало миліше Докії. Прийде з роботи і, коли нікого нема в хаті, всі Дмитрові фото обцілує, до серця притискає, ніби то самий син був. Хотіла раз Югина з Дмитрової сорочки пошити блузку Ользі.