— Стій! — злякано стрибає яром луна і дзвінко б'є десь угорі біля дубів.
У відповідь лунає сухий постріл; куля свистить над головою Дмитра.
"Он як!" — аж гуде міцне тіло.
Забувши про все на світі, зрізає він прямою лінією хистку віддаль, не випускаючи з ока пригнуту постать, що ряботить між деревами. Знову лунає постріл, але тіло сповнене несхигною певністю, що кулі не візьмуть його. Чим більше зменшується віддаль, тим частіше лунають постріли. Кулі зривають листя і кору з дерев, чмокають в болоті, але не зачіпають Дмитра.
— Стій! — підводить дробовик. І в цей час різкий біль обпікає йому ногу вище коліна.
"Брешеш, не втечеш!" — схитнувшись, спускає курок — і невідомий падає лицем на землю, але зразу ж починає повзти в чагарник.
Зопалу Дмитро біжить за ним ще трохи, але падає в траву і руками схоплюється за ногу.
Кров темними плямами виступає на штанях, червонить йому чорні великі руки, проціджується крізь щілини пальців. Перемагаючи біль, він боком повзе за невідомим. В цей час насупроти нього затріщали кулі.
"Напевно, інший, напарник, спішить на виручку", — впивається руками в рушницю.
Розводяться кущі. Ще мить — він опустить курок. І раптом з острахом, аж заскреготівши зубами, обливаючись потом, безсило випускає рушницю на землю: в кущах зупинився Андрій з пістолем у руці.
— Тату! — більше нічого не промовляє, біжить і опускається на землю біля батька, — очі хлопця поширились і, здається, аж задимілись великі синюваті білки.
— Як же ти мене налякав. Ще хвилька і я... Де той? Утік?
Ні, я зв'язав йому руки ремінцем... Усю спину дробом зрешетили. Кров так і юшить, — насторожено стоїть хлопець, прислухаючись до кожного звуку.
Зв'язав? — довго дивиться на сина.
Ой, що з вами? — тільки тепер побачив кров і припав і батька.
— Нічого, синку, покажи дорогу до того. Андрій, повертаючись, іде попереду, але плечі його раз у в починають дрижати — він бачить, як батько кривавить лист і траву. Кривлячись од болю, доповз до озерця.
На прим'ятій траві куцьорбиться чоловік. Великі темносірі очі, перекривлені болем і злобою, впиваються в Дмитра. Голова відомого продовгувата; підборіддя різко випнуте, клинцювате і заляпане болотом; уста стиснуті в тонку білу смужку.
3 полегшенням зітхнув Дмитро, вдивляючись в злобно пересмикнуте обличчя: розвіявся сумнів, що кілька разів холодив його — а може даремне пролилася кров.
— Біжи, Андрію, до Марка Григоровича. Хай запрягає коня і приїжджає сюди. Не заблудиш?
— Ні. А як же ви? Дайте я вам ногу перев'яжу.
— Я сам. Біжи скоріше. Біжи, сину!
— Стогнучи, звивається на землі невідомий.
— Нічого, не здохнеш, — злісно слідкує за побілілим обличчям, на яке спадає ріденький, пітний чуб кольору перегнилого лика.
Дмитро ножем розрізує штанину біля рани і починає перев'язувати її.
* * *
Хтось схиляється до нього. Він відчуває це, не розплющуючи очей, — тільки по тому, як згустилась темінь над ним.
Куди ж він пливе? Щемить серце, млосний перестук перекочується в голові, і все тіло аж пашить вогнем, наче на ньому перекручують розпечені обручі. Ще неясно віє над ним широкими крилами світ, і в ньому Дмитро ловить то до болю знайоме курликання журавлів, то якесь слово, значиме і таємниче, то признаний форкіт коня, то зміну теплих струмків, то повів розпареного чебрецю. Все це знову розходиться, неначе вітер в привіллі, і щось нове випливає — тільки напружити пам'ять і вловиш його.
І раптом високо-високо над ним розкинулась темносиня річка. Вона звивається в темних берегах, невеличкими озерцями просвічується осторонь, переливається м'яким сяйвом великих зірок. То Чумацький Шлях пливе над ним, розділяючись на дві дороги.
Тихo шумлять розлогі дерева. Часом на чорному тлі різне око тендітний стовбур берези, і знову перехитується річка, глибинна, спокійна. Курличуть колеса. Ось шина ударила в корінь, забряжчали орчики, біль терпко обізвався в нозі. Дві голови нахиляються до нього, і він скоріше відчуває ніж пізнає Андрія і Соломію.
— Дмитре Тимофійовичу, ми вас на ніч в нашій хаті залишимо, — торкається дівоча рука його руки.
І він заплющує очі, сповнений якимсь новим почуттям, почуттям, що в його житті трапилось щось значиме. А що. воно? Ага, він житиме! Ні, не те, не те. Він добре діло зробив. А люди, які ж люди з ним... Соломія, Марко Григорович, Андрій... Все стає незвично хорошим, і чуже життя розстеляється так само близько, як і своє. Він хоче навпомацки найти руку Андрія і не знаходить. Син! Дванадцять років, а він біжить на поміч. І постріли не спинили.
— Андрію!
— Що, тату? — нахиляється до нього, обдаючи переривчастим подихом.
— У село поїдеш, тільки маму, бабу не перелякай. То у мене крові багато витекло.
— Гаразд, тату. Довеземо до Марка Григоровича і я — верхи додому. Болить у вас?..
Широкий гул м'яко сповиває Дмитра. У його житті сталися нові події. Хай ніхто не знає про них, тільки його серце — і це вже добре. І поки що сильне почуття, що радісно зв'язує його з усією країною, з усіма рідними людьми, перемагає чуття болю. Проте згодом воно знову підкрадається, вогнем наливає тіло, стискує серце; тяжко віддаляється небесна ріка, плямами розтікається, тільки шум, невловимий, тривожний, все плеще і плеще, неначе невсипущий колос...
У хаті біля нього сидить Соломія, але Дмитро настороженим слухом відчуває присутність ще якоїсь людини.
— Тут хтось є?
— Це Степанида Сергієнко, моя подруга.
— Ми будемо доглядати вас, Дмитре Тимофійовичу, — з просвітку напівпрочинених дверей насувається чорна брила і зупиняється біля Соломії.
— Завдав людям клопоту, — щиро жалкує і виразно пригадує завзяту Степаниду, студентку університету.
Млосно шумить в голові, така слабість у всьому тілі, що навіть дивитися тяжко на блищик зорі, яка тремтить і тремтить у невеличкому шматку неба.
— Що ви, Дмитре Тимофійовичу! Таке скажете. Ви для нас, можна сказати, життя не шкодували, — гаряче заговорила Степанида. — Коли б я Могла вам чим пособити, коли б я могла ваш біль перетерпіти...
І добре Дмитрові слухати схвильоване слово дівчини, хоча не забуває з насмішкуватим співчуттям відмітити: м'яко говоріть, а характеру твердого — не в батька вдалася.