— Не змінились, діду.
— Все п'ятірки?
— П'ятірки.
— А б'єшся теж на п'ять?
— Всяко буває, діду.
— Соломіє, принеси гостям свіженького.
— Зараз, тату, — майнули між деревами дві чорних коси і синє плаття.
— Не треба, Марку Григоровичу. В нас і свого хватить.
— Як так — не треба? На пасіці бути і меду не попоїсти? Ти що, мене, старого, зобидити хочеш?
—Та нам на Городище треба попасти, не близький світ.
— Успієш іще з козами на торг. Ну, що воно в газетах печатають? Війною пахне, кажуть? Чи то перемелеться?
— Хто його зна, — неохоче відповів.
Отут, в лісах, в зеленому і блакитному світі, наповненому співом птахів і бджіл, не хотілося зараз думати про страхіття, що висувалось із далеких країв.
— Проклятий отой фашист. Товчеться, товчеться по світу, як Марко Проклятий по пеклу. Невже йому таки й спину не буде? Як думаєш?.. А ти знаєш — і в наших лісах якась лиха година воду каламутить. Я разів зо два чужих людей здалеку бачив. Не мішало б облаву зробити.
— Дмитре Тимофійовичу, погляньте на нашу яблуню, — підбігла Соломія.
Смагляве обличчя було ясне й щасливе, як буває в пору безтурботної юності, коли світлі надії скрізь стелять добрі шляхи. Була дівчина середнього зросту, високогруда і гнучка, мов лозина. У кожному русі вчувалася пружність і сила.
"Яку доньку викохав у лісах. Очі аж світяться розумом". — мимоволі задивився на дівчину, пригадуючи, що вже про неї, про її працю в саду і на пасіці тепло писалося в газеті. Обережно пішов поміж вуликами до яблуні. Молода крона аж угиналася від плодів, на яких пробивалися перші промінці рум'янцю.
— Це такі яблука в червні? — здивувався, торкаючись рукою до чистого стовбура.
— А вона думає виростити яблука, мов кавуни, — обізвався Марко Григорович.
— Ні, трохи менші, — серйозно відповіла Соломія. — А от якість кавуна не завадило б прищепити плодовим деревам.
— Яку саме? — недовірливо запитав Дмитро.
— Щоб вони цвіли і плодоносили кілька разів, до самого морозу.
— І це можливо?
— Можливо, Дмитро Тимофійовичу. Наука не знає слово "крапка".
"Селянські діти", — згадав твір Некрасова і усміхнувся сам собі.
"Селянські діти", — як музика обізвалися схвильовані думки, широко розкриваючи новий світ. Прислухався до них, мов до свого весілля, і добрів, і радів, дивлячися то на Соломію, то на Андрія.
Дівчина з подивом бачила, як мінилося обличчя Дмитра.
"Ех ти... маленька, — подумав, ніби про свою доньку. — Селянська дитина... А в інституті вчишся, готуєшся науковим працівником стати. Ти розумієш, що це значить? Певно і не розумієш, бо це тобі звичним здається".
— Дмитре Тимофійовичу, що ви подумали? — червоніючи, запитала Соломія.
— Багато чого... Про державу нашу. Як підносить вона нас. Розумієш, — наче матір дітей на руках.
— Як ви хороше сказали, Дмитре Тимофійовичу. Навіть не думала, що ви такий... ліричний.
— Прямо не бригадир, а типова... лірика.
Обоє розсміялися.
— Ні, Дмитре Тимофійовичу, то ви сильно передали... Скажіть: у вас є таке відчуття, що наші люди — рідня вам?
— Це ти теж хороше... Велика рідня, — задумався.
— Вірно — велика рідня! Не раз, буває, ідеш містом; ріки людей протікають, а тобі здається — всі вони твої друзі, всіх ти їх знаєш. І ще краще жити і працювати хочеться. І, правда, це анітрохи не дивно!
Повна і чиста довіра якось зразу поєднала літнього чоловіка з повівом самої юності. Як до потаємних найкращих своїх думок, дослухався Дмитро до мелодійного голосу Соломії. Було приємно, що багато її юних поривів також жили і в його серці; було хороше, що з кожним новим словом дівчина стала ще кращою в його очах, такою, як подумалося, такою, якою хотілося бачити молодість.
Селянська дитина... Як це вузько. Та таку дівчину і всьому світові не соромно показати... Ні, це не селянська — це наша, радянська дочка.
— А ти не боїшся тут, в лісах, жити? — запитав, коли попрямували до хати.
— Чого мені боятись? — здивувалася. — Дробовики є і в мене, і в батька. Вовків завжди одженемо.
— Стріляти вмієш?
— В лісі жити й не вміть, — засміялась, блиснувши двома рядками сліпучих зубів. — Торік із батьком двох вовків убили. А в Городищі, біля Білого озера, на виводок напали. Спіймали його.
— Та вона, непосида, дикого голуба на льоту збиває. Я її на генерала б учив: як почне командувати та коверзувати мною — хоч із пасіки тікай. Тільки й спокою, поки в тому інституті вчиться. А приїде — і почне тобі свої порядки заводити. Словом, доп'яв собі помічницю, як отой грець дуду на свою біду.
— Так проженіть мене з пасіки, — осміхнулася дівчина.
— Бач, хитра яка. Прожени, а ти ще за якогось заміж вийдеш, що батько на весіллі й чарки не вип'є. Хай краще вже сюди на пасіку ходить. Може хоч бджоли добре покусають.
Тільки темними очима повела дівчина і пригасила усміх віями.
І добрий спомин, і чисту радість залишає в душі оцей віддалений куток його рідного колгоспу, оце оновлене яблуневе привілля з червоними вуликами на лискучих травах, з сивим балакучим дідом і молодою дівчиною, що з розумним, трохи насмішкуватим виразом прислухається до батька...
Високо піднялося до неба співуче чорнолісся, могутнє і рідне, як материна пісня, як вірна дівоча ласка.
Уже й стежки нема, тільки зелено знизу, тільки блакитно вгорі.
А він іде зі своїм сином цим ясним світом до Городища, де колись партизани били ворогів революції. Може в Городищі Лежать кості його предків, що боронили вольну волю і за життя — життя віддали.
Розступилася велична брама столітніх дубів, і перед ним вигнувсь окраєць глибокого несходимого яру. Кількома поверхами підіймались у величезній улоговині молоді дерева і чагарники, перемежовані озерцями і болотами.
— Тату! — схопив батька за руку Андрій. — Хтось у гущавині причаївся.
З несподіванки йокнуло серце. Справді, внизу, в заростях широколистої вільшини причаїлась людина; чорним обаполом втиснулась вона в соковиту зелень.
Не розмірковуючи для чого, петляючи між деревами, Дмитро великими кроками спускається вниз. Невідомий зникає в чагарнику.
"Еге, чого б йому тікати?" — пробуджується підозра, пригадуються слова Марка Григоровича, і Дмитро зриває з плеч дробовика. Невідомий проскакує між тонкими деревцями і знову зникає в рухливій зарості.