Надвечір заїхали в село Рахни до знайомого Григорію технолога-винороба Порфирія Тихоновича Лісняка, розумного, гладкого чоловіка із сивим рідким чубом. Шевчик надіявся, що Порфирій Тихонович дасть і пораду і допоможе їм придбати найкращі сорти яблук в знаменитому селі Осламові, Вінницької області, де лише одного саду було шістсот гектарів.
Старий удівець привітно зустрів гостей, заметушився по хаті, накриваючи стіл і сам невміло пораючись біля печі. Марта якось непомітно почала допомагати йому, і незабаром усі куховарські справи перейшли до її рук...
— У нас як зацвіте навколо, так і не знаєш, де небо, а де садки — і небо біле, і земля біла, начеб хмарини опустились на все село та й не схотіли підніматися з нього, — поволі хвалився за столом Порфирій Тихонович. — Це яке вино буде, Григорію?
— Не знаю. Знаю тільки, що дуже добре, — перехилив чарку з рубіновим пахучим трунком.
— Повік не вгадаєш. З агруса... Сам виробляю це вино. Возив в Укрвинтрест, не нахваляться ним. Щеп я вам допоможу дістати. Познайомлю вас з директором радгоспу. Тільки ти йому, Григорію, щось про мисливство закинь, — по-змовницькому підморгнув, — скажи, що сам мисливець, і зразу подобріє чоловік, розбалакається, всяких історій тобі наговорить, неодмінно згадає, як він попідряд дві лисиці вбив і танцював на снігу, ну, і нічого не пожалує тобі... За ваше здоров'я, Марто Сафронівно. Душевна ви жінка. По голосу помітив, коли яблуні заговорили. Так може говорити людина, що природу любить, живе діло любить, людей шанує, живе по-людськи. Вгадав?
— Вгадали, вгадали, — відповів за Марту Григорій.
— Велике це діло — любов до людей. Подивишся на іншого — скапарить чоловік увесь свій вік і ніхто його добрим словом не спом'яне, бо не життям, а лише одним своїм шлунком жив, у своїм смітті копирсався, як смердючий щур. Рідна дитина не поклониться такому батькові, не прийде на могилу покласти вінок... От я вже про що почав говорити... Старим стаю.
— Ну, ви ще, Порфирію Тихоновичу, й молодого переживете. Міцні, — промовив, хмеліючи, Григорій.
— А добрий сад викохати, навчити зміну ходити біля нього — це велике діло... За найкращого нашого садівника — за товарища Сталина!
І радісно було Марті сидіти і слухати старого технолога. Розуміла, що у цього чоловіка ні в одному слові, ні в одному помислі не було фальші, ні того докучливого повчання, на яке часто хворіють старі люди.
Другого дня Марта з дитячою радістю і захопленням оглядала несходимий сад.
— Триста сортів одних яблук! — не вкладалася в голову молодиці така цифра. Вона ретельно записувала до блокноту все, що чула від досвідчених садівників, з хвилюванням ловила їхні слова. І знову великими і щасливими очима оглядала яблуневий край, прикидаючи в пам'яті, як їй найкраще розбити сад у своєму селі, де посадити аґрус, де поставити пасіку.
Нові враження, люди, обставини якось непомітно, без слів, зблизили її з Григорієм. Став ближчим і зрозумілішим цей чорнявий підібраний чоловік, що так чудово співав і виступав з промовами, так пильно просиджував дні і ночі на своїх дослідних ділянках і в хаті-лабораторії. Правда, була в цього красня слабість до жінок, але ж і гультяєм його назвати не можна.
Сердечно попрощалися з Порфирієм Тихоновичем, і машина, заповнена щепами, легко полетіла по шосе додому.
Зоряний теплий вечір застав їх у чистому полі. Розмовляючи, Григорій несміливо охопив пальцями руку молодиці. Не пручалась, в задумі слухала його, притулившись спиною до кабіни. А перед очима химерно спліталось минуле і прийдешнє, бачила в молодому саду свою Ніну і Дмитра, і добре було на душі, що й вона між людьми як людина живе. Хай нещасливо склалося її особисте, хай не зазнала свого молодого щастя, та не соромно їй дивитись у вічі людям, не треба ховатися од своєї совісті. Не для себе жила вона, і в цьому було спокійне і глибоке чуття своєї значимості.
Григорій, почувши незвичне хвилювання і приплив чи не справжньої любові, нахилився до Марти, пригорнув її, припадаючи устами до пасма її волосся. І молодиця спокійно одвела його руку од себе, відсунулась до лівого борту і тихо промовила:
— А я увесь час думала, Григорію, що ти кращий.
— Марто... Марто Сафронівно. Я до вас... — почав говорити, збиваючись і запинаючись.
Слухала уважно, відчувала, що й справді в Григорія приязнь переростала в більше почуття, а потім відповіла розмірковано і строго:
— Григорію, ти нічого не забувся, коли говорив таке. Тільки забув, що ти — батько двох дітей. Мені незручно за тебе. Ти і мене, і себе зобидив. Бачиш, не маленький ти і розум маєш у голові, а малесенькі чуття не вицідились в тебе до останньої краплі.
Мовчки доїхали до села. В Григорія було так на душі, начеб його хто прилюдно вдарив по обличчю. Він довго підбирав слово, щоб щось сказати молодиці, але так і не зміг підібрати. Марта сама виручила його: прощаючись, без всякої тіні невдоволення і осуду, начеб нічого і не трапилось, промовила своїм чистим, грудним голосом:
— Завтра ж, Григорію, приходь на поле. Розплануємо, де і які найкращі гатунки садити. Будь щасливий, Григорію, — і сама перша подала йому теплу і пухку руку.
З німою вдячністю і радістю потис її Григорій, а образ Марти, виразний і світлий, не сходив з очей, аж поки Софія не одкрила йому двері. Діти давно вже поснули, а жінка й досі чекала на нього. Непомітно, допитливим і настороженим поглядом окинула його і заспокоїлася: не помітила тих характерних іскорок, які завжди видавали Григорія, коли траплялось якесь, хай лише на словах, нове захоплення. Всі його потаємні рухи вивчила тим ревнивим почуттям, яке буває в безмірно люблячих жінок. І Григорій неясно догадувався, що Софія знає його краще, ніж він сам себе. От тільки він Софію не дуже-то знав та й не так-то й намагався заглянути в її внутрішній світ. Її любов і вірність приймав за звичне, само по собі зрозуміле, а в тривоги її боявся і не хотів заглядати. Все це залишав на потім — уляжеться, думав, і якось-то буде.
IX
І до цього часу не збігла у Дмитра Горицвіта злість на Карпа Варчука. І Карпо, ледащуватий до роботи, проте проворний на всякі комбінації, що пахнули свіжою копійкою, також сторожко сторонився свого бригадира, завжди намагався працювати подалі від нього. Коли ж доводилося говорити про якусь справу, слово Карпа було повне шанобливої поваги, за якою зовсім непомітно крилася насмішка. Вони добре розуміли один одного, а для людського ока трималися врівноважено, спокійно.