— Трудодень — дев'ять кіло зернових, — перехиляючись через стіл, прочитав Крупяк.
— Вісім, вісім з грамами. То вже редакція натягнула шкурку на кисіль! — чогось зрадів Крамовий, але зразу ж осікся, згадавши, що цим він зменшив силу своїх доводів. І вже повільно закінчував: — А сіно, а яблука, а мед і всякий інший дріб'язок! От і поговори з таким дядьком що-небудь на слизькі теми. Так він тебе сам візьме за комір і в міліцію як миленького затаскає... Правда, це село передове, але за ним усі тягнуться.
— Не подобається мені таке село. Тут я не буду собі виділяти землю під станцію, за відсталі візьмуся, — зробив висновок Крупяк, позіхнув і перехрестив рота. — Ну, мені треба ще в одне місце з'їздити днів на десять, а потім буду представлятись твоєму начальству... Чи не можна буде мені під станцію забрати будинок прасола Мірчука, що над Бугом?..
VIII
Увечері до Григорія Шевчика в хату-лабораторію зайшли Марта і Терентій, кремезний чолов'яга, сивий і зморшкуватий, з широким напівперегнутим станом.
Раніше Терентій половину свого віку провів за ткацьким верстатом, майстерно виробляючи полотна, настільники і рядна. Сидяча, кропітка робота перегнула його по половині і попсувала очі.
От і став дід на старості літ сторожем у колгоспному саду, де тепер майже повністю господарювала Марта, хоча й була вона бригадиром садово-городньої бригади.
— Готові в дорогу, Марто Сафронівно? Завтра рано виїдемо, — запитав Григорій.
— Зібралася. Треба було б трохи раніше виїхати. Припізнились ми. — Сіла молодиця за стіл, заставлений дерев'яними клітчастими ящиками, де росли і проростали різні культури. Стіни були заквітчані кращими зразками колгоспної праці, і вся хата-лабораторія, затишна, жива, віяла солодким теплим пилком і зерном.
— Що вирішили на бригаді? — подивився на молодицю ласкавим і допитливим поглядом. Пишна, здорова краса переливалась в кожному її русі, гордовито-стриманому виразі округлого лиця. Роки не робили Марту ні повнішою, ні старішою. В очах та з обличчя її змилась давнішня скорбота і вираз гіркої непевності. Тепер вся вона була спокійна і рум'яна, як тиха осіння година. Сватались до неї і їхні люди, приїжджали і з околишніх сіл, та й поїхали ні з чим. Всю свою любов передала єдиній дочці, про одруження навіть і слухати не хотіла. "Хватить із мене. Любила одного, а тепер ні до кого серце не лежить. А одружитись як-небудь ні совість, ні гордість не дозволить. Відійшло моє, як весняна вода", — тільки на самоті звіряла свої думки і чуття тітці Дарці...
— Вирішили купувати лише зимові сорти яблук. І то найкращі: джонатан, сніжний кальвіль, золотий пармен, антонівку-склянку, губерстон.
— Хороше яблуко золотий пармен. Усе тобі, як зоря, переливається, — вставив дід Терентій, — та й про ранет треба не забути.
— А коли невистачить цих сортів?
— Тоді слив купимо та таких гатунків яблук, з яких добре вино вийде.
— "Вікторію" неодмінно дістаньте. Неодмінно. То усім сливам слива, — крекнув дід і підійшов до стіни, розглядаючи новий плакат.
Вранці, під ревниво-недовірливим поглядом Софії і радісні вигуки старшої дочки Катерини, Григорій зібрався до правління колгоспу, де його мала чекати вантажна машина. Він розумів думки Софії, але удавав, що нічого не розуміє, безтурботно сміявся, підкидаючи вгору чорнокосу дитину, яка мало ли гралася із батьком: все він то на полі, то в правлінні, то своїй хаті-лабораторії, а додому тільки попоїсти та переночувати прийде.
— Григорію, крім Марти ще хто-небудь їде? — їдуть. Шофер, Іван Тимофійович. Правда, він у Вінниці злізе, — безжурно відповів, почуваючи на собі допитливе око Софії.
— Марта, — тільки одне слово промовила і згодом зітхнула.
— Ти чого? — таким правдивим поглядом подивився на вужину, начеб він ніколи не задивлявся на інших молодиць. — Хочеш — ти їдь з нами. Місця в машині хватить.
— Гляди, чи не тісно стане, коли я поїду.
— А ти спробуй, то й побачимо.
— Та ні вже, їдь сам. Тільки не обижай мене, Григорію, — підійшла до чоловіка, і де та недовіра, та посмішка поділися. Її обличчя стало затіненим, скорботним.
— Ну, що ти, Софіє! Хіба не знаєш, з ким я їду? Просто совісно слухати таке, — пригорнув дружину, і та ще тісніше притулилась до нього, вірячи і не вірячи його словам. Потім Григорій нахилився над невеликим ліжком, де спала менша дочка Люба, поцілував її у вогке од поту чоло і тихо вийшов і нової просторої хати, що й досі ще пахла необвітреною сосною і гіркуватою осичиною.
— Григорію, — уже біля воріт замахала Софія рукою, — тільки такий сад підіймайте, як сонце. Щоб надивитися не можна було. Колгоспний!..
Зелена блискуча машина помчала у принадну весняну далечінь. Побігли, закружляли поля — зелені й фіолетові. На нивах чорніли люди й худоба, десь в долинці бурчали трактори, і статечні граки діловито ходили по ріллі. Двома веселими блакитними крильми, погойдуючись, летів розколиханий світ за машиною. Впершись руками в кабіну, Марта раптом побачила, як поважно йшов за сівалкою Дмитро Горицвіт. Він напевне її помітив — на мить зупинився і після роздуму махнув рукою. І, неначе дівчина, почервоніла молодиця, краєчком ока оглянулась назад — чи не слідкує хто за нею, — поправила рукою волосся, що вибилося з-під хустки, мовчки вклонилася Дмитрові. Той іще постояв трохи біля дороги і поволі пішов чорним полем в синій небокрай. Обернувшись назад, довго не спускала Марта очей з високої постаті, відчувала, як в очах неначе сльози заворушились.
"Ох, і дурна ж я, дурна. Чи є ще така на світі?" — сумно усміхнулася в думці. — Ще й досі вболіваю за ним, неначе нерозумне дівчисько. Буває ж у світі така досада", — перебирала в пам'яті дорогі риси. І чим більше думала про Дмитра, тим ясніше прибивались до неї минулі роки, а в них бачила молодого дужого хлопця з сумовито-гордовитим блиском у чорних очах, чула його скупе, невміле слово, міцні великі руки навколо свого стану. А потім обрис статечного чоловіка тінню пригашував минулі роки, і знову одходила ота постать, як зараз в долинці якийсь орач. "Так і життя моє відходить".
Замислившись, не помічала Марта, як раз у раз, неначе ненароком, її руки торкалась рука Григорія Шевчика, несміливо, питально. Лише від одного погляду молодиці, рівного, світлого, хмілів Григорій, мов од вина, і потайки слідкував за кожним рухом Марти. Не вперше відчував, що приязнь до неї переростає у більше, тяжке, тривожне і хвилююче чуття. І хоч як стримував себе, проте зустріч з Мартою завжди була святом для нього.