Санька. Що ж мені в горшки до них заглядати, чи що?
Сидір Антонович. Ти не сердься. А краще ходімо, я тобі дещо розкажу.
Виходять.
Входить Альоша Вертепа, сідає під осокором, зітхає.
А л ь о ш а. Вчора не був на роботі, позавчора не був і сьогодні з самого ранку блукаю над Дніпром — це доказ того, що спокій мій порушено. (Зітхнув). Вчора мені снилась... Позавчора снилась... Я втратив апетит. Мама турбуються за моє здоров'я, а тато позирають то "на мене, то на солдатський ремінь — це доказ того, що краще мені побути біля Дніпра. (Зітхнув). І на душі в мене зараз, як у тому небі... А хто винний? Агроном. Хіба десь підстерегти та огріти його ломакою? А що, як він ту ломаку вихопить та огріє нею мене? Треба подумати... на дозвіллі...
Блискавиця. Далекий грім.
Мабуть, піду додому, та з'їм глек холодного кисляку, та й вирішу все: чи думати мені про неї, чи це вже остаточний доказ того, що надіятись мені не слід. (Зітхає, виходить).
Все яскравішими стають спалахи блискавиць, все гомінкішими перекати грому Чути дівочі голоси: "До села не встигнемо".— "Ховаймося під сокориною".— "Що ти? Поглянь, яка вона висока. У неї блискавка може вдарити",— "Таню, куди ж ти?" Голос Тані: "Під сокориною стоятиму". Голос: "Не боїшся грому?"
Таня (вбігає). Нехай гримить.
Блискавка. Грім. Шум зливи.
Альоша (дивлячись на річку). Човен з лозою... У таку бурю...
Лине крик: "Рятуйте! Ряту-у-у!.."
Таня. Степанида!.. Невже справді вона? Розлучниця...
Лине крик: "Рятуйте! Ряту-у-у!.."
Вона! Як кидає на хвилях човен. Що ж робити? Що? Там бистрина, там вир страшний. Перевернувся... Човен перевернувся... Ма-а! Мамочко, вона ж втопиться!., втопиться!.. (Рвучко розстібає гудзики на платті, вибігає).
Починається дощ з градом, спалахують блискавиці, гуркотить грім. Пройшла босоніж, з підтиканою спідницею жінка, вкрита мішком. Десь хльоскає батіг і чується голос молодого пастуха: "А куди, ряба, куди заверта-а-а?.." Знову блискавка... Знову грім. Хтось по той бік Дніпра благально просить: "Подай перевозу!.. Подай пере-
во-о-о!.."
Та нарешті злива стихає. Не так часто й гомінливо гуркоче грім. З'являються Тетяна і Степанида. Плаття в Тетяни не застебнуте на всі ґудзики.
В руках хустка.
Таня. Отямилась... Житиме... Тепер житиме! (Садовить під сокориною).
Степанида (пильно дивиться на дівчину). Ти... рятувала?
Таня. Я.
Степанида заплющує очі. Вам погано?.. Я зараз гукну людей.
У брезентовому змокрілому плащі з'являється Сергій Заярний.
Сергій (стрівся очима з Танею, перевів погляд на Степа-ниду). Що трапилось?
Таня мовчки віджимає хустку.
Степанида (розплющує очі, дивиться на агронома). З того світу я...
Сергій (кидається до неї). Що це значить? З якого світу? (До Тані). Про що вона говорить?
Таня. Човен з лозою перевернувся...
С е р г і й. До лікарні... Негайно.
Степанида. Додому... (Заплющила очі).
Сергій. Може, й справді додому, а я потім до неї лікаря викличу. Як гадаєш, Таню?
Таня (витрушує хустку). Не знаю.
Сергій. Степанидо! Степанидо! Ви мене чуєте?
Степанида. Чую! (Дивиться на нього).
Сергій. От і добре. Кладіть руку на моє плече. Ось так.
Степанида. Сама йтиму... Мені вже краще. (Глянула на Тетяну). Пропала ж я тепер... Навіки пропала!..
Виходять.
Таня (крізь сльози). Пропала! Чого ж вам, тітко Степанидо, пропадати, коли він любить вас... Любить... любить... Вас, а не мене... Навіщо ж говорив мені слова брехливі? Я розумію... Я серцем почуваю... Вас, а не мене... То що ж мені робити? Що? Навчіть, бо я не знаю... Такого ще не було зі мною... її він любить... Мене... розлюбив... (Схиляється біля сокорини, кам'яніє). Розлюбив...
Над Дніпром з'являється спочатку невиразно, а потім стає все яскравішою райдуга, хоч іще чути далекі й глухі перекати грому. Входить Олена Семенівна, вкрита рядниною.
Бабусю, чого це ви так... запеклися?
Олена Семенівна (приречено). Горе в нас, онуко. Таня. Яке... горе?
Олена Семенівна. Немає конопель. Були й нема... Дощ всенькі вибив... градом.
Таня. Бабусю!.. Він розлюбив мене... розлюбив...
Олена Семенівна (не чує, що говорить онука). Бувало, вітер повіє, а по них темно-зелена хвиля так і ходить, так і ходить... Прибігла... глянула... Серце моє зайшлося... Нема... Пропав такий наш труд... великий.
Над Дніпром сяє яскрава райдуга. Гуркоче далекий грім.
Таня (обійнявши стареньку). Бабусю, що ж мені тепер робити? Що? Порадьте!
Завіса
ДІЯ ТРЕТЯ
КАРТИНА ШОСТА
Декорація другої картини, тільки дерева, чагарники і задніпрянська далечінь вкрилися осіннім вбранням. Звідкись лине пісня. Входять Сергій і Санька.
Санька. Ну, який же це в чорта порядок, коли нема чого саджати!
Сергій. Сказано ж тобі, сам Сидір Антонович домовлявся в лісництві. І я теж бачився з лісничим. Ще має бути кілька машин.
Санька. А люди, значить, хай стоять без роботи? У неділю на таке достойне діло вийшла молодь, вийшли учнівські бригади, і тепер стій!
Сергій. Чого ж без роботи? Нехай ямки копають. Нехай збирають жолуді, бо все ж одно не обійтися нам без свого лісорозсадника.
Санька. Та збираємо ж. Ось, поглянь. (Розгортає фартушину). Один в один... Як перемиті!
Сергій (івзяв у жменю). Добрі жолуді!
Санька. Як радив нам, так і робимо. Я своїх дівчат попередила: "Дивіться,— кажу,— дівчата, не всякий жолудь беріть і не всяке насіння кидайте у верейку, а гарненько роздивляйтеся: де наймогутніший дуб, або липа, або клен — біля того дерева й порайтесь".
Сергій. Правильно. (Кинув жолуді у фартушину, заду-мався).
Санька. Що правильно? Ти ж мене зовсім не слухаєш. Сергій. На оті горби дивлюсь. Весною там молоді деревця зеленітимуть...
Санька. Зеленітимуть... І наші зеленітимуть... Ті, що з Тетяною садили. Навіть звідси бачу. Ото перший рядок... Там і дубочки, і акація біла, і липки молодюсінькі...
Визирнула Степанида і заховалася за кущем.
Сергій. Липки молодюсінькі... Посадили. Нехай ростуть. Сидір Антонович теж отак... манівцями. (Дивиться Саньці в очі). За цим і підійшла, щоб про неї нагадати? Чи, може, щось інше на думці маєш, то говори... Все говори!
Санька. Жолуді прийшла показати...
Сергій. Не хитруй зі мною.
Санька. Правда, хитрувати нема чого. Саджала я дерева з Тетяною.