ставила на підлогу, ледь розвела коліна і вклала на них повільніше великий, незручний для носіння живіт. У животі загуляла-заворушилася дитина, виставила вбік щось гостре, не зрозуміти — лікоть чи колінце. Навіть із-під гімнастерки було видно, як живіт вуглувато видувся. Анфіса за-усміхалася, як завжди, коли син її — вона знала, що в неї обов'язково син буде,— надто вже розгу-лювався. Його мовчазне, рухливе, нікому не підвладне життя зворушувало її: "На світ проситься дитинонька моя люба". Дитина побрикалася-по-брикалася, заховала вуглувате всередину і затихла. Анфіса також притихла. У двері постукали — знову Капа.
— Я кажу: Фісо, ти мені за збереження кофту зелену віддай. Тобі ні до чого, а мені в церкву ходити. Я ночі не спала, майно твоє стерегла.
— Гаразд, віддам.
— Я тільки по справедливості, мені чужого не треба. Відро твоє в кухні стоїть — яв ньому й не мию. А Панька Зикова миє. "Відро, каже, тепер комунальне, оскільки його хазяйку вбило". Сорому не має. Роззується, голі ноги виставить, зад догори — і миє. У чужому відрі...
— Мені не шкода, хай миє.
— Мужика до себе поселила демобілізованого, для грішної плоті. Живе непрописаний. Вранці миється-миється, всю раковину захаркав. У сорти-рі з папіроскою засідає...
— А мені що, нехай засідає.
— Тобі все нехай та нехай. Ось і догралася.
— Капо...
— Мовчу-мовчу. Я завжди мовчу, нікого не ображаю. Зі мною по-хорошому — і я по-хорошому. Я допомогти хочу, напоумити. Ось сидиш боса, а підлога холодна. Чи довго жіноче запалення схопити? Взуйся толком, тоді й сиди. Чайку тобі поставити?
— Спасибі, Капо, я сама.
— Дуже ти культурна повернулася. Вища освіта. Не нав'язуюсь. Адью.
Капа вийшла. Образилась. Анфіса, так само сидячи з босими ногами на голій підлозі (чимось приємний був той холод), замислилася. Давно їй пора подумати, а в дорозі все було ніколи...
5
Про чоловіка, про Федора...
До одруження працювали вони з Федором на одному заводі, вона комірницею, а він лекальником. Спеціальність рідкісна, дефіцитна, Федора на заводі цінили. До того ж він великим ударником був. Познайомилися в самодіяльності. Був у них жіночий хор, який називався "Сніжинка". Заводоуправління не поскупилося, одягло весь хор у білий атлас аж до підлоги. Красиво було. Вишикують хор півколом — очі розбігаються, така білість, таке сяєво. Анфіса в тому хорі співала. Голос у неї був сильний, чистий, хоча й товстуватий, називався альт. Керівник альти більше любив, ніж сопрано. Сопрано на заводі скільки завгодно, а альтів — на пальцях можна порахувати.
А Федір солістом на гітарі грав. Так і познайомилися. Далі — більше. Став за нею упадати, і зразу видно, що не з дурницями. Потанцював зо три рази — падеспань, вальс, польку-кокетку,— а потім так просто й каже: виходь, мовляв, за мене заміж. Анфісі Федір нічого, подобався, одне бентежило її, що він молодший від неї на рік: їй двадцять шість, йому двадцять п'ять. А собою він був дуже навіть показний, легкий, як пір'їнка, нижчий за неї і в плечах вужчий, а дужий. Чуб рудуватий, м'який, кучерявився багаттячком. Анфіса подумала й погодилася.
Одружилися й стали жить. Кімнату дали їм від заводу гарну, світлу, двадцять метрів. Справляли весілля за рахунок заводоуправління, кричали "гірко", все як у людей. Незабаром Анфіса кинула роботу, тому що не було резону: зарплата убога, Федір за хорошого догляду втричі більше принесе. Вона клопоталася по господарству, чистоту підтримувала на вищому рівні, а ще й часу лишалося, коли все переробить, радіо послухати: любила музику. Прийде Федір із заводу втомлений, помиється, кучері розчеше, а вона йому зразу обід на стіл. Борщ, як вогонь, з салом, з перцем. Або ж кислі щі із свининою. Федір до м'яса не дуже тяг-ся, більше на гаряче налягав. Наїсться, обітре губи і обніме її: "Ой ти ж моя красуня!" Анфіса красунею не була, але й потворюю також назвати не можна: пряма, дужа, ставна, коса русява нижче пояса. Любив Федір, коли Анфіса при ньому косу розпускала, розчісувала.
Федір і на заводі, і вдома був золотий робітник. Запаяти, поремонтувати, пофарбувати — все він. У квартирі його поважали. Навіть Панька Зикова на що вже єхида, а й та його соромилася. Для неї музика — ніж гострий, а коли Федір дома — не заперечувала. А Анфіса з Федором під гітару різні пісні співали, і з кінофільмів, і з радіо, і з самодіяльності. Він — за сопрано, вона — за альта. Особливо гарно у них виходив дует пастушка і пастушки "Мой миленький дружок". А ще вони співали старовинні пісні, народні, яких навчилася Анфіса від баби. Дитинство у неї було важке, сільське, мати через бідність зла, а баба — золото. Сама гарно співала й Анфісу навчила. Ось і знадобилося в сімейному житті.
Федір випивкою не захоплювався, хіба що на Першотравень або на Жовтневі свята. Та й то не дуже, не розпускався. Скаже тільки: "Перебрав я, Фісо" — і спать лягає. Вранці прокинеться: "Ти вже мені пробач за вчорашнє". А що пробачать? Мужчина, він і є мужчина. У Анфіси батько, можна сказати, не просихав. А тут чоловік коли-не-коли вип'є. Вона йому — чарочку на похмілля, все чин чином.
Добре жили, нічого не скажеш, одне тільки не гаразд — дітей не було. Анфіса малюків дуже любила, спочатку надіялася, що свій народиться, а потім і сподіватися перестала. Виходить, безплідна. Ну чим же тут зарадиш? Був їй Федір ніби й за дитину: очі голубі, чубчик кучерявий. За останні роки порідів він, на тім'ячку став просвічуватися. Федір дуже бідкався: "Лисий буду, розлюбиш мене".— "А мені ти й лисий хороший". І справді, хіба в чубові щастя? Був би душевний спокій. Увечері ляжуть вони спати, простирадла чисті, прохолодні, подушки як лебеді, будильник потукує: я тут, я тут. Анфіса обніме Федора за шию, голову його чоловічу, важку собі на плече покладе, і так їй хороше! Слухає вона, як Федір спить, і сама потім засинає.
Прожили вісім років, все добре, і раптом війна! , Федору зразу ж повістку прислали. Зібрала його Анфіса, поплакала. Увечері сіли за стіл — виряджати солдата. Капа випила горілочки й ну голосити за Федором, як 'за небіжчиком. Анфіса не голосила, вона й голосити по-бабськи не вміла, а все ж соромно було, що не вона голосить, а Капа.