Вдовиний пароплав

Страница 39 из 41

И. Грекова

Інколи він сердився на матір, сварився з нею — це коли йому здавалося, що вона так говорить навмисне. Учив її розмовляти.

— Ну, мати, досить байдикувати, давай повчимося. Відкрий рота, кажи ."а". Розумієш? "А-а".

— Кара-ті-ті-кара,— відповідала Анфіса Максимівна.

— Покинь ти свою тітікару,— сердився Вадим.— Кажи "а".

Вона дуже старалася, трясла головою, але нічого не виходило.

— Нерозумна! Я ж для тебе стараюся. Ось навчишся говорити — все зможеш сказати, все попросити. Захочеш чаю — попросиш чаю. Іншого захочеш — також. А зараз ти як тварина безсловесна. Будеш учитися, га?

Ні, нічого не виходило. Вадим ходив навіть на консультацію до логопеда, але той нічого путнього не порадив, говорив про загальмованість, про нервові центри, про лікування тих, хто заїкається, гіпнозом, запитав, скільки пацієнтці років, а коли дізнався — замовк і припинив поради.

Вадим вирішив навчати матір уже не мовленню, а грамоті. Купив розрізну азбуку.

— Дивись, це буква "а". А ось "м". Ось я склав "мама". Розумієш? "Мама" — це ти.

Він тицяв їй у груди пальцем. Вона белькотала, кивала і також тицяла в груди пальцем здорової руки.

— Молодець! Усе зрозуміла. Тепер сама склади — "мама".

Він брав її руку в свою, спрямовував холодні, в'ялі пальці, складав їх докупи...

— Ну, ну!

Нічого не виходило. І чим більше старався Вадим, тим гірше. Анфіса Максимівна кивала, погоджувалася, все розуміла, але слова з літер у неї не складалися. Він сердився, а вона плакала. Обличчя у неї при цьому не зморщувалося, не змінювалось, лише очі ставали страдницькими і з них текли великі прозорі сльози. Цей беззвучний плач завжди потрясав Вадима.

— Ну ось, ти знову береш мене за горло! Ну навіщо ти мене мучиш? Я ж для тебе стараюся, пеньок ти нещасний! Ну хочеш, я й сам з тобою заплачу? Дивись, до чого ти мене доводиш!

І він плакав сам гавкаючим плачем, давлячись і захлинаючись.

Коли стало зрозуміло, що з читанням не виходить нічого, Вадим закинув літери, але не відступив. Йому треба було, необхідно пробити стіну, що відділяла його від матері, увійти з нею в спілкування. Навіщо йому це потрібно було, він сам не знав, але дуже, смертельно потрібно. Він взявся за кольорові олівці. Малював їй, як дитині.

— Оце сонце. Воно червоне. А це листок. Він зелений. Зрозуміла? Тепер візьми червоний олівець. Не зелений, а червоний. Червоного кольору не знаєш! Говорять же тобі рідною мовою: червоний! Ось і добре. Молодець.

Похвала Вадимова була для матері щастям. Вона розквітала.

Він возився з нею терпляче, як дресирувальник, і за три місяці навчив її розрізняти і брати в руку червоний олівець, зелений, синій...

А потім у Вадима закінчилися гроші. Треба було влаштовуватись на роботу. Шофером він бути не захотів, хоча й гарно платять. Життя шофера — в роз'їздах, а йому треба було бути ближче до дому. За протекцією двірника він влаштувався в будці на найближчому розі чистити черевики і продавати шнурки.

Будка була скляна, Вадим сидів у ній як експонат. Через кожні дві-три години він зачиняв її і йшов додому; там він годував матір, змінював Тій простирадла і знову йшов на ріг. Робота була йому ненависна. Продаючи покупцям шнурки, він мружився, кривлявся, навмисне старався вибрати пару найгіршу, потерту; просили в нього чорні — давав коричневі, ніби помиляючись. Черевики, втім, чистив на совість, хизуючись ковзкими рухами потертої бархатки. Від чайових відмовлявся з обуренням, одного разу кинув гривеника на клієнта, той образився, привів міліціонера. Міліціонер вислухав обидві сторони і вирішив на користь Вадима:

— Це не він, а це ви, громадянине, радянську людину гривеником образили. Дали б у крайньому випадку п'ятдесят копійок...

А потім на Вадима подали заяву. Якісь пенсіонери жалілися, що його часто немає на місці: хочеш почистити взуття — і не можеш. Прийшлося працювати строго за годинами, бігати додому тільки в обідню перерву. І ні в які пояснення він з цього приводу не вдавався.

Одного разу чистив Вадим чиїсь черевики, солідні, чорні, з рантом, випадково підняв очі і побачив, що перед ним сидить, поставивши ногу на ослін, не хто інший, як його колишній декан Сергій Петрович Наволочкін. Вадим ледве не помер від приниження. Сергій Петрович його, як не дивно, пам'ятав:

— А, Громові Ось як довелося зустрітися. Вадим мовчав, старанно поліруючи черевик.

— Ну що ж, справа хороша. Ви, пам'ятається, математики не любили. Знайшли собі справу без математики, га?

Великі брови декана, як і раніше, войовничо загиналися до самих очей. Знизу, в ракурсі, обличчя видавалося зловтішним.

— Навіщо знущаєтеся? — сказав Вадим.

— Що ви, я й не думав знущатися. Як здоров'я вашої матінки?

— Вона хвора,— коротко відказав Вадим.

— Надіюсь, нічого небезпечного? Вадим покрутив головою.

— Ну, вітайте вашу матінку, вітайте. Скажіть їй, що Люся, її вихованка, уже в школу ходить, у другий клас.

Вадим уже закінчив з черевиками. Сергій Петрович підвівся, заплатив йому за роботу до копійки, поправив кашне, доторкнувся до капелюха:

— Ну, бувайте здорові. Якщо нова робота вам не до душі і надумаєте знову в інститут — заходьте, поговоримо. Тільки цього разу без коників. Га?

Вадим кивнув. Інститут, навчання — все це було наче на іншій планеті.

38

Я прала на кухні і почула якісь звуки з кімнати Громових. Хтось стогнав, плакав, майже вив. Я тггукнула в двері:

— Анфісо Максимівно, це я. Можна до вас?

Звуки посилились. Я штовхнула двері — зачинені. Я пошукала ключа скрізь, де звичайно кладуть ключі,— немає. Звуки ставали глухішими, хриплими, потім затихли. Чи жива?

Я кинулась до двірника, благаючи виламати двері:

— Розумієте, там хвора, зачинена одна, можливо, померла...

— Не маю права ламати приватне приміщення. Не дозволено конституцією.

— Облиште конституцію, там же хвора, її треба рятувати.

— А син де? На роботі? Так це ж близько. Побіжіть по сина.

Я побігла до Вадимового кіоска. Його там не було. "На базу поїхав",— сказав міліціонер. А Анфіса, можливо, помирала...

Я приплелася знову до двірника:

— Сина немає. Якщо ви зараз же не виламаєте двері, ви будете відповідати за статтею сто сорок шостою.