— Ну як, згода? — запитала Ада і засміялася своїм сміхом легковажної жінки. Слухаючи цей сміх, завжди хотілося оглянутися: де мужчина?
— Це якась маячня,— сказала я.— Це безглуздя.-Запевняю вас, нічого подібного мені і в голову не приходило. Ні мені, ні йому.
— А його любов? — лукаво запитала Ада.
— Яка любов? Немає тут ніякої любові і бути не може!
Ада посварилася пальчиком:
— Кого ви думаєте обманути? Тільки не мене! Закоханий без пам'яті, як трубадур. Або Трістан, не пам'ятаю хто.
Я стенула плечима, встала.
— Адо Юхимівно, ви фантазерка. І, будь ласка, більше не будемо говорити про це. Добре?
Вона була розчарована, але змирилася, пішла.
От безглуздя! Забути, і все.
Та коли наступного разу Федір до мене зайшов, між нами щось стояло. Я приглядалася до нього уважніше, ніж звичайно. Трістан. Трубадур. Невже Ада права? Не може бути! Дурниці, плід Ади-ної нездорової уяви. І все ж таки...
Чимдалі ставало ясніше: це безглуздя, але Ада права. Федір у мене закоханий. Особливий голос, сум'яття на порозі, розплавлений погляд голубих очей з кров'яними прожилками!.. Якось він приніс мені букет квітів у молочній пляшці, пристукнув ним, ставлячи на стіл гордо і скромно, і сумнівів у мене не лишилося: закоханий. Чи, може, гірше: любить? Так, любить.
Думка ця була мені жахлива через Анфісу. Але справа була не лише в Анфісі. Ну добре, Федір любить мене, а я? Звичайно, ні, нікого я не могла любити, Федора менше за всіх. Чому ж тоді думка про його любов була мені відрадна? Невже і я, як усі ті, які недожили, недолюбили, невже в мені ще живе жінка і просить на бідність? Я, каліка, істота без статі і віку, з моєю кульгавістю, сивиною, паличкою,— я ще жінка і мені треба, щоб мене любили?
Я йшла на роботу, і птахи співали, і ключка моя здавалася легкою. Я посміхалася, відчуваючи, що мене люблять. Я усміхнулася завідуючій, в якої сьогодні було нещасне лице. Я зраділа дітям і сміливо проспівала їм заборонену пісеньку. Я була щаслива кілька днів...
А потім почалося погане. З обличчя Анфіси я зрозуміла, що вона знає. Анфіса взагалі була на диво чутлива і здогадлива: ти ще подумати не встигла, а вона знає. Якось вранці я побачила її вороже обличчя... Мені стало ясно, що робити: припинить. Смішно, нічого не було, але й те, чого не було, слід було припинити.
Коли Федір зайшов до мене знову з букетом, я сказала йому:
— Федоре Савелійовичу, не треба вам більше сюди ходити.
Він зблід, усе зрозумів.
— Це вона вам сказала?
— Ні, я сама.
Федір помовчав, потім сказав "ех!", ударив себе букетом по стегну і вийшов, накульгуючи. Я дивилася йому в спину, і, пам'ятаю, мене вразила думка, що ми обоє кульгаві — і я, і він. Раніше я якось не помічала, що він кульгавий.
Після цього Федір більше до мене не заходив. Зустрічаючи мене в коридорі, він кланявся самою головою, але мовчав. Від Капи я знала, що пити він став ще більше. Одного разу я підійшла до телефону. "Громов ваш? — запитали мене.— Дзвонять із витверезника, можете його забрати". Гинучи з сорому, я покликала Анфісу. Яка ж непримиренність до мене була на її обличчі, коли вона говорила по телефону "так, так" і повторювала адресу...
А потім за пияцтво і прогули Федора звільнили з роботи. Спасибі, що не судили: директор урятував, пожалів фронтовика.
Втративши роботу, Федір жив дома, продав костюм, гітару. Вимагав у Анфіси грошей, вона не давала, він лаявся, йшов із приятелями, повертався страшний, обірваний. Про все це я дізнавалася від Капи: Анфіса зі мною майже не говорила. Коли Федір виходив ранками на кухню, руки в нього тремтіли, штани висіли... Угледівши мене, він відвертався. І жінки перестали чепуритися. Ада Юхимівна виходила на кухню в бігуді. Побачивши Федора, вона стріпувала головою, і бігуді, дорікаючи, дзвеніли. Дорікання стосувалися не Федора — мене... І справді, хіба не я була винна? Тільки подумати: людина прийшла, квіточку принесла, а я, тупиця безсердечна, його прогнала... А з іншого боку, що мені було робити? Розтлумачити Анфісі? Хіба тут розтлумачиш...
Наскільки я розумію, у Федора була одна радість — Вадим. Хлопчик ріс красивий, крупний, меткий і обожнював батька. До матері він був скоріше байдужий, спокійно приймав її рабську відданість, а про батька казав безперестанку; "Тато сказав", "Тато зробив", "Ось тато прийде"... Жили погано, бідно. Анфіса змучилась, пожовкла, постаріла.
Все це кінчилося страшно: Федір попав під трамвай. Упав лицем униз прямо на рейки, водій не встиг загальмувати. Була неділя — сонячний, яскравий осінній день. Пам'ятаю відчайдушний крик чийсь на сходах: "Фіско, іди скоріш, твого чоловіка тримваєм зарізало!" Пам'ятаю, як вискочили ми з Анфісою, як побігли туди, куди нас вів галасливий натовп людей, жвавих і ніби веселих. Я бігла зі своєю палкою, шкандибаючи і задихаючись. Анфіса голосила і рвала на собі коси. Пам'ятаю натовп, що розступився, і посередині, на рейках, жовте кленове листя ("Обережно, листопад!"), кров і ще щось рожеве, розрізаністю своєю дивно і страшно схоже на телятину. Самого Федора я не бачила, тому що опустилася на коліна поруч з Анфісою — вона впала і билася головою об асфальт, а я підставляла руку, щоб оберегти цю голову...
— Через мене зарізало! — кричала Анфіса.— Я винна! Арештуйте мене, арештуйте!
її підвели, повели додому попід руки, а вона все кричала:
— Арештуйте мене, арештуйте!
Дома лишався один Вадим. Я знайшла його в кухні, він був переляканий, плакав, тремтів. Йому було вже років шість, він дещо розумів, але не хотів розуміти, беріг себе, як завжди бережуть себе діти від горя. Я його повела в свою кімнату. Він чіплявся за мене, прислуховувався, здригався:
— Хто це там кричить?
А кричала Анфіса.
— Ніхто не кричить,— відповідала я,— це тобі здається.
Нарешті крики припинилися, хтось пересував меблі, але й це закінчилося. Я показала Вадиму малюнки, заспівала йому смішну пісеньку, дала цукерку. І ось він уже сміявся, розглядаючи малюнки, з шоколадом на губах, з великими сльозинами на тремтячих віях. У квартирі була тиша, хлопчик сміявся. Скоро він стомився і заснув на моєму ліжку.
Всі три дні до похорону Федора я його від себе не відпускала, водила з собою в Будинок дитини, запевнивши його, що він мій помічник, вихователь. Він охоче увійшов у роль, витирав малюкам носи, сварив їх за мокрі штанці. Завідуюча супилася, бачачи таке порушення, але мовчала. У неї, як у багатьох грубих людей, була якась забобонна повага до смерті. Мене не полишала думка, що вона нещасна, а затиснуті пінцетом губи — тільки опір внутрішньому горю...