— Ви, мамочко, його не балуйте. Погодуєте — покладіть у ліжечко. Покричить-покричить і засне.
Ні, Анфіса так не могла. Кричить — значить, погано йому отже, вона винна. Сказати ж не може, бідний, де в нього болить.
Анфіса його носила, Анфіса його колисала — не допомагає. Соску-пустушку навіть в рот не бере, випльовує, ніби його образили. Біда! Примудрилася вона його вниз головою колисати — в такому положенні інколи Вадим затихав і засинав на півгодинки. Тут би і їй поспати, а не спиться! Тільки й подрімаєш, доки годуєш. Він ссе, а ти спиш. Лежачи Анфіса годувати собі не дозволяла, щоб не придушити дитини. На стільці годувала, на стільці спала.
— Це він тому горланить, що нехрещений,— сказала Капа.— Просить його душечка теплої купелі. Охрестиш — враз буде шовковий. Хочеш, охрещу?
"Може, й справді охрестити?" — інколи думала Анфіса, коли ставало зовсім не під силу, проте тут же гнала таку думку, як негідну. Нехай росте як усі, радянською людиною. А то виросте, в комсомол вступати, і раптом дізнаються: хрещений. Сорому не обберешся.
Панька Зикова не дуже цікавилася дитиною, і то слава богу. Щоб її не дратувати, Анфіса часто виварювала пелюшки не в кухні, а в себе в кімнаті на примусі. Сушила на батареях опалення. Нічого, примудрилася. Якби ще тільки сон. А сну якраз і не було. Вона так знесиліла без сну, що ходила заточуючись, як п'яниця. На ходу засинала. Іде в кухню і спить, пелюшки пере і спить. Прокидається, коли головою падає ледь не в воду. А пора вже було на роботу влаштовуватися: гроші, які були, проїла і молоко почало зникати. Вадим злився, рвав груди і ще сильніше кричав, тепер уже з голоду, цілком можна його виправдати. Виписали йому в консультації пляшечки: бе-рис, верне. Він ці бериси-вериси не дуже визнавав, йому груднину давай, та чим більше. Анфіса, що було зайве, все продала, за незайве взялася: туфлі, валянки. Лишила найнеобхідніше, що на собі. Заборгувала всім: Ользі Іванівні, Аді Юхимівні, Капі, тільки у Паньки не просила, до того ще не дійшла. Прожила чужі гроші — і знову немає. Хочеш не хочеш — пора на роботу.
Ольга Іванівна, як і обіцяла, влаштувала їх з Вадимом у Будинок дитини, її нянькою, його вихо-
ванцем, хоча й проти правил: він же не сирота. Стали вони на роботу ходити: Анфіса няньчити, а він — горланити. Горланив сумлінно, всі вуха прокричав персоналу. Анфіса навмисне від нього в іншу групу пішла, в повзункову, щоби не чути, не розстроюватися. А однаково чути, навіть через стінку. Він на весь будинок найгорластіший.
Анфіса в повзунковій працювала завзято, як завжди, виконувала будь-яку роботу, тільки дуже вже мордувалася жалістю: до свого, до чужих. Та які вони чужі? Всі свої, за всіх серце болить, усіх жаль: плачуть-жаліються, а сказати нічого не можуть. На руки взяти не смій, не дозволяється, та й ніколи. Нагодувати, поміняти, попрати — тільки встигай. Анфіса інколи проти правил усе ж брала дітей на руки: дуже вже жаль було. Пригорнеться таке, схлипує, щічка м'якенька, ніс со-пливий, ну просто сил немає, до того жаль.
Увечері після роботи Анфіса брала Вадима, закутувала його в свою домашню гарну ковдру і везла додому. їхати було далеко, трамваєм, автобусом. У транспорті Вадим чомусь спав, а дома починав горлати з новою силою, але все ж став спокійніший, інколи години дві проспить, не бешкетуючи, й за те спасибі.
Одягнутий був Вадим краще інших дітей, кофточки м'якенькі, байкові, сорочечки з кружевця-ми, пошила за останні гроші. Шапочку — кролячий пух — зв'язала і подарувала Ада Юхимівна. А тим, сиротиночкам, ніхто не зв'яже, не подарує.
Ближче до весни став Вадим підростати, розвиватися, навчився сидіти, гратися іграшками, ніби менше став кричати, увійшов у розум. Влітку перевели його в повзункову. Красивим став надзвичайно — оченята з молочних зробилися чорними, вії довгі, на щоках рум'янці. На всю повзункову він був найкрасивіший. Сидять повзунки в манежиках, а він серед них як принц небесний. Очі як зірочки, чубчик кучерявий, в роті два зубики блищать цукром. Коли Ольга Іванівна грала повзункам на роялі, пісеньки співала, Вадим більше за всіх розумів: музикальний! Він почав уже вставати потроху, робив "дибоньки", і як же любо було дивитися, коли він у голубих своїх штанцях, із спущеною шлейкою стоїть, учепившись однією ручкою за бортик, і з ніжки на ніжку переступає, ніби танцює. Ніхто в повзунковій групі не вміє так танцювати! За розвитком від усіх попереду, раніше за всіх став вимовляти "мама" і "дай". Ніжки міцненькі, стовпчиками — ось-ось піде! І вночі став спати, слава богу, спокійніше: лише разів три-чотири до себе вимагає, а це нічого, терпимо. Життя ніби вже й хороше виходило. А головне, війна наближалася до кінця. Гарматами бахкали салюти — то за одне місто, то за друге, і по всьому небі, ніби квіти,— ракети, ракети. Дуже Анфіса любила салют. Інколи навіть будила синка свого Вадика, виносила його на вулицю: "Дивися, салют". Він слухняно дивився, на кожен залп махав ручкою, і в очах у нього відбивалися різнокольорові зорі.
І ось — закінчилася війна! Тільки подумати: закінчилася! Всю ніч з 8-го на 9-е Анфіса з Ольгою Іванівною не відходили від радіо. А воно награвало! Цілу ніч — веселі пісні, марші і танці. А Перемогу все ще не оголошували, і вже не буХо сили чекати. І ось — оголосили! А в квартирі ніхто не спав, двері на сходи не замикали: заходь хто хоче. Заходили, поздоровляли якісь незнайомі. Прийшов двірник, приніс горілки, запропонував випити "заслуженому жіночому колективу". Випили всі, навіть Ольга Іванівна. Знову не спали.
Вранці поїхали на роботу — Ольга Іванівна і Анфіса з Вадимом. Звістка про Перемогу вже гриміла вулицями. Все місто — скільки там є мільйонів! — висипало на вулиці, чорно було від народу, червоно від прапорів. І Будинок дитини — також. Дітки, як жучки маленькі, в темних ватничках вишикувалися на вулиці, махали прапорцями і співали — хто в ліс, хто по дрова. А обід був просто як у мирний час: Євлампія Захарівна розпорядилася — все, що є в коморі, на стіл! Дітям — цукерки, шоколад. Багато діток зроду не бачили цукерки, не знали, як її розгорнути... Увечері після роботи попросила Анфіса: