– Отже, – підсумував Пуаро. – Вбивця повинен бути саме з цього вагона. – Він повернувся до лікаря, – Які ваші припущення?
– О пів на першу ми заїхали в замет, – кивнув грек. – Жодна жива душа не могла після цього залишити поїзд.
– Отже, – урочисто сказав мсьє Бук, – вбивця серед нас – він у поїзді…
6. Жінка
– Перш за все, – сказав Пуаро, – я хотів би поспілкуватися з молодим МакКвінном. – Можливо, він дасть нам цінні відомості.
– Звичайно, – відповів мсьє Бук. – Він звелів начальнику поїзда: "Нехай містер МакКвінн підійде сюди".
Начальник поїзда залишив вагон.
Повернувшись, провідник вагона віддав мсьє Буку усі квитки та паспорти пасажирів.
– Дякую, Мішель. Думаю було б найкращим, якби ти повернувся до роботи. Пізніше даси свої свідчення.
– Чудово, мсьє, – відповів Мішель, і покинув вагон.
– Після МакКвінна, – продовжив Пуаро, – напевне, ми з лікарем пішли б у купе покійника.
– Звичайно.
– Коли ми закінчимо з цим…
У цей момент повернувся начальник потяга разом із Гектором МакКвінном. Мсьє Бук піднявся і сказав: "Сідайте, містере МакКвінн. Мсьє Пуаро буде навпроти вас". Він повернувся до начальника потяга: "Скажіть усім у вагоні-ресторані, щоб вийшли та звільнили місце для мсьє Пуаро. Ви будете їх допитувати там, друже?"
– Це було б найзручніше, – погодився з ним Пуаро.
– МакКвінн бігав очима по всьому купе, а потім швидко почав балакати:
– Що трапилося? – він почав говорити. – Чому мене викликали?
Рішучим жестом Пуаро запросив його сісти. Сівши, він продовжив балаканину:
– Чому мене викликали? – Згодом, дещо заспокоївшись, він продовжив: – Щось із потягом? Чи ще щось сталося? – він споглядав то на одного, то на іншого чоловіка.
– Так. Дещо сталося, – кинув Пуаро. – Приготуйтеся. Ваш бос, містер Ретчетт, мертвий.
МакКвінн практично ніяк не висловив своє здивування, окрім того, що його очей, які вирячилися на Пуаро.
– Все-таки вони його дістали, – промовив він.
– Що ви маєте на увазі під цими словами?
МакКвінн засоромився.
– Ви такі впевнені, – запитав Пуаро, – що його вбили?
– Хіба ні? – У цей момент МакКвінн здивувався. – Хоча, – продовжив він, – це перше, що мені спало на думку. Ви хочете сказати, що він помер під час сну? Він був немолодий, але доволі міцний чоловік… – він посміхнувся.
– Ні, ні, – перебив його Пуаро. – Ваше припущення було абсолютно правильним. Містера Ретчетта вбили. Закололи. Але мені цікаво, чому ви спершу вирішили, що це вбивство.
– Я не хочу цього казати, – він знітився, – та й узагалі, хто ви такий і звідки?
– Я представляю компанію залізничних вагонів. – Пуаро зупинився, а потім додав: – Я детектив. Моє ім'я – Еркюль Пуаро.
Як він і очікував, це не спричинило жодного ефекту. МакКвінн лише сказав: "А, так" і піднявся, щоб вийти.
– Ви знаєте це ім'я?
– Не вважайте за образу, але я завжди вважав, що це ім'я виробника жіночого одягу.
Пуаро поглянув на нього з відразою. "Це нечувано!"
– Що нечувано?
– Нічого. Давайте повернемося до суті. Я хочу, щоб ви мені розповіли, МакКвінн, усе. Що вам відомо про покійника. Які у вас були стосунки?
– Ніяких. Я був лише його секретарем.
– Як довго ви були на цій посаді?
– Близько року.
– Кажіть усе, що вам відомо.
– Добре, я зустрів містера Ретчетта десь рік тому в Персії…
– Що ви там робили? – перебив Пуаро.
– Я туди приїхав з Нью-Йорка оглянути нафтові родовища. Не думаю, що ви хотіли б це чути. Ми з друзями жили у тому ж готелі, що й містер Ретчетт. Він саме шукав собі секретаря. Запропонував мені роботу і я погодився. У мене майже не було грошей і я вирішив не відмовлятися від такої високооплачуваної роботи.
– Що було потім?
– Ми подорожували. Містер Ретчетт хотів побачити світ. Йому дуже важко давалися мови, тому я був також і перекладачем. Це було непогане життя.
– Тепер розкажіть мені усе, що ви знаєте про нього.
Молодик знизав плечима.
– Це не так просто.
– Яке було його повне ім'я?
– Самуель Едвард Ретчетт.
– Він був громадянином США?
– Так.
– З якої частини США він був?
– Я не знаю.
– Добре, розкажіть, що ви знаєте.
– Насправді, містер Пуаро, я нічого не знаю. Містер Ретчетт нічого не говорив про своє проживання в Америці.
– Як ви думаєте, чому?
– Не знаю. Думаю, що йому було соромно за власне минуле. Є й такі люди.
– І це вас зовсім не вразило?
– Чесно кажучи, ні.
– Чи були у нього родичі?
– Він ніколи ні про кого не згадував.
Пуаро запитав напряму:
– Але ж у вас повинна була виникнути якась теорія про вашого роботодавця, містере МакКвінн?
– Авжеж. Зрештою, я не думаю, що Ретчетт – це його справжнє ім'я. Як на мене, він залишив Америку щоб втекти від когось або від чогось. І йому це вдавалося, до останнього часу.
– А потім?
– Він почав отримувати листи – листи з погрозами.
– Ви їх бачили?
– Так. Це був мій обов'язок – працювати з кореспонденцією. Перший лист прийшов два тижні тому.
– Листи були знищені?
– Ні. Думаю, що в мене декілька з них збереглося – один Ретчетт розірвав у пориві гніву. Принести їх?
– Це було би дуже добре.
МакКвінн залишив купе. Повернувшись за декілька хвилин, він поклав два шматки брудного поштового паперу перед Пуаро. У першому листі було написано:
"Думаєш, що ти обдурив нас і втік, так? Не у цьому житті. Ми все зробимо, щоб дістатися до тебе, Ретчетт – і ми тебе дістанемо!". Він був без підпису.
Без жодних коментарів, окрім поруху бровами. Пуаро узяв другого листа:
"Ми дістанемо тебе під час поїздки, Ретчетт. Вже скоро. Ми тебе дістанемо – розумієш?"
Пуаро поклав лист. "Стиль дуже нудний", – сказав він. "Більшу цікавість являє почерк".
МакКвінн вирячився.
– Можливо, ви не помітили, – люб'язно вів розмову Пуаро, – Потрібне натреноване око, щоб помітити такі речі. Цього листа писала не одна людина, МакКвінн. Двоє або й більше осіб – кожен із них писав по літері. Шрифт літер друкований – зроблено для того, щоб важче було ідентифікувати авторів. – Він зупинився та додав, –– Ви знали, що Ретчетт звертався до мене по допомогу?
– До вас?
Вражений цією новиною, МакКвінн сказав, що не знав про це. Детектив кивнув: "Так, він був збентежений. Розкажіть, якими були його дії після одержання першого листа".