– Добре, ви отримали виклик і зібралися йти. Ви одягали халат?
– Ні, мсьє, я одяглася. Я не люблю приходити до її Величності у халаті.
– У такому дуже симпатичному багряному халаті. Так?
Вона вирячилася на нього. "Це темно-синій фланелевий халат, мсьє".
– А! Продовжуйте. Це був невеликий жарт, і всього. Ви пішли до княгині. Що ви там робили?
– Я зробила їй масаж, мсьє, після чого читала їй вголос. Я читаю вголос не надто добре, проте княгиня каже, що так ще краще – вона так ліпше засинає. Коли вона майже спала, то звеліла мені йти, тому я закрила книгу й повернулася в своє купе.
– Ви пам'ятаєте час, коли це було?
– Ні, мсьє.
– Добре, Скільки часу ви були у княгині?
– Близько півгодини.
– Продовжуйте.
– Спершу, я їй принесла додатковий плед зі свого купе. Все ж таки, було надзвичайно холодно. Я вкрила її, й вона побажала доброї ночі. Після цього я налила їй склянку мінеральної води, вимкнула світло й вийшла.
– А далі?
– Нічого більше, мсьє. Я повернулася в своє купе й заснула.
– Ви зустріли когось у коридорі?
– Ні, мсьє.
– І ви не бачили, приміром, даму в багряному кімоно з драконами?
Її лагідні очі значно збільшилися. "Ні, аж ніяк. Нікого не було, окрім провідника. Усі спали."
– Але ви бачили провідника?
– Так, мсьє.
– І що ж він робив?
– Він виходив з одного купе.
– Що? – Мсьє Бук нахилився до неї. – З якого ж це?
Хільдегарда Шмідт перелякалася, і Пуаро заспокоїв свого товариша.
– Це можливо, – сказав він. – Провідники часто відповідають на дзвінки вночі. Ви пам'ятаєте, яке це було купе?
– Десь у середині вагона, мсьє. Двоє чи троє дверей від княгині.
– Ага! Розкажіть нам, будь ласка, що трапилося?
– Він пробіг повз мене. Це було якраз коли я поверталася зі свого купе й несла княгині плед.
– І він виходив з купе і майже зіткнувся з вами? В якому напрямку він рухався?
– До мене. Він вибачився і побіг далі до вагона-ресторану. Почав дзвонити дзвінок, проте не думаю, що він на нього відповів. – Вона зупинилася на секунду й продовжила: – Я не розумію. Як він…
Пуаро її заспокоїв.
– Це питання часу, – заявив він. – Воно просте. Цей бідолашний провідник, у нього була неспокійна ніч – спершу збудити вас, потім відповідати на дзвінки пасажирів.
– Але це був не той провідник, який мене будив. Це був інший.
– Ах, інший! Ви його бачили раніше?
– Ні, мсьє.
– Як ви гадаєте, ви змогли б його розпізнати?
– Думаю, що так.
Пуаро щось сказав мсьє Буку на вухо, після чого він підійшов до дверей і дав якесь розпорядження.
Сам Пуаро продовжував задавати питання у своєму легкому стилі.
– Ви коли-небудь були в Америці, фрейлейн Шмідт?
– Ніколи, мсьє. Напевно, це гарна країна.
– Ви вже, напевне, чули, що людина, яку вбили була винною в смерті маленької дитини?
– Так, я чула. Це так огидно, так неправильно. Господь Бог не пробачає таких вчинків. У Німеччині люди не такі лихі.
На її очах з'явилися сльози – заговорило материнське серце.
– Справді, жахливий злочин, – серйозно мовив Пуаро.
Він узяв батистовий шматок і подав їй.
– Це ваша хустинка, фрейлейн Шмідт?
Деякий час вона її розглядала в повній тиші, близько хвилини.
– Звісно, що ні. Це не моє, мсьє.
– Але ж тут ініціали H, ось бачите. Тому я й вирішив, що це ваше.
– Мсьє, це хустинка якоїсь дами, дуже дорога хустинка. Ручна вишивка. Можу бути певна, що вона з Парижу.
– Це не ваша й ви не знаєте, чия вона?
– О, ні, мсьє!
З усіх трьох лише один Пуаро вловив певну нерішучість у її словах. Мсьє Бук щось йому прошепотів, і Пуаро сказав жінці:
– Прийшли провідники трьох вагонів. Будь ласка, скажіть мені, котрого з них ви бачили вчора вночі, коли йшли із пледом до княгині?
Увійшло троє чоловіків. П'єр Мішель, високий блондин із вагона Афіни – Париж і огрядний з Бухарестського вагона.
Хільдегарда Шмідт роздивилася їх усіх і різко захитала головою.
– Ні, мсьє, – промовила вона. – Жодного з них.
– Але лише вони є провідниками в цьому поїзді. Ви, напевне, помиляєтеся.
– Я цілком впевнена, мсьє. Усі вони високі чоловіки. Той, кого я бачила, був невисокий та темноволосий, з невеликими вусами. Його голос, коли він вибачався, був млявий, наче жіночий. Я пам'ятаю його дуже добре, мсьє.
13. Підсумовуючи всі свідчення
– Невисокий та темноволосий, з жіночим голосом, – сказав мсьє Бук.
Троє провідників і Хільдегарда Шмідт покинули вагон.
Мсьє Бук зробив жест відчаю. – Я нічого, абсолютно нічого не розумію! Ворог, про якого казав Ретчетт, все-ж-таки був у поїзді? Але де він зараз? Як йому вдалося розчинитися в повітрі? У мене паморочиться голова. Друже, скажіть щось, благаю вас! Розкажіть, як таке неможливе стало можливим?
– Гарні слова, – підмітив Пуаро. Нічого неможливого не буває, тому це трапилося в силу певних обставин.
– Поясніть мені стисло, що ж таки трапилося в потязі минулої ночі?
– Друге, я не ілюзіоніст. Я теж спантеличений. Ця справа рухається в дуже дивному напрямку.
– Вона взагалі нікуди не рухається. Ми стоїмо на місці.
Пуаро похитав головою. "Ні, це не так. Ми дещо просунулися вперед. Деякі речі ми знаємо. Ми чули свідчення пасажирів."
– І що це нам дало? Зовсім нічого.
– Я б так не сказав, мій друже.
– Ну, я трохи перебільшив. Американець Хардман і німкеня-покоївка дали нам певну інформацію. Проте вона зробила справу ще більш заплутаною.
– Ні, ні, ні, – заспокійливо відповів Пуаро.
Мсьє Бук поглянув на нього. "Дозвольте нам послухати мудрість самого Еркюля Пуаро".
– Я ж вам казав, що й сам спантеличений? Але спершу поглянемо загалом на цю проблему. Нам необхідно систематизувати всі факти по порядку.
– Продовжуйте, мсьє, – сказав лікар Константин.
Пуаро перестав говорити та випростав шматок дещо намоклого паперу.
– Давайте поглянемо на цю справу, що ми маємо на даний момент. Спершу, погляньмо на беззаперечні факти. Цей чоловік, Ретчетт або Касетті, отримав дванадцять ножових поранень і помер минулої ночі. Це перший факт.
– Я з вами повністю погоджуюся, – іронічно сказав мсьє Бук.
Пуаро ніяк не відреагував, а спокійно продовжив розмову.
– Я хочу перейти до наступного моменту, який ми обговорили з лікарем Константином. Це є час убивства.
– Це один із фактів, який нам відомий, – сказав мсьє Бук. – Злочин був вчинений о чверть на другу. Все вказує на те, що саме так і було.