— Чи ж сього не досить, щоб гинути з жалю? — відповіла я.
Вона здвигнула плечима так, як би хотіла сказати: "Ну, для тебе й того доволі", — і не відповіла нічого.
Коли я силувалася здержати сльози і не могла сього відразу вчинити, вона обізвалася:
— Гордість, яку природа кладе нам у душу, повинна ти більше розвивати. Се одинока зброя жінки, якою вона справді може вдержатися на поверхні життя. Будеш колись матір'ю...
— Що значить гордість у порівнянні до любові? — спитала я.
Тоді вона пристрасним рухом сховала лице в долоні й простогнала майже розпучливо:
— Всюди те саме!.. Всюди те саме!.. — Потім піднявшися, спитала: — А що значить пониження себе самої перед негідною людиною? Ти чуєш? — і її очі заіскрилися ненавистю, як тоді, коли довідалася про спровадження молодого техніка на нашу вулицю.
Я відчула сильний жаль в її голосі і, сховавши го лову на її коліна, спитала цілком стиха:
— Ти любила, музико?
— Любила...
І тишина.
— Ти любила, музико!
— Любила...
— Дуже?
— Є рід любові жінок, — обізвалася тремтячим голосом, мовби боялася говорити, — на якій мужчина ніколи не розуміється. Вона для нього заширока, щоби зрозумівся на ній. Таку широку любов, що мала мене вповні розвинути, ні, розцвісти мала мене, віддала я йому. Не від сьогодні до завтра, лиш назавсіди. Кожний рух його був для мене потребою, його вид був мені потребою, голос його був для моєї душі потребою, його хиби й добрі сторони...
Був мені потребою, щоб я стала викінченою і щоб багато дечого, що спало ще в мені, збудилося. Мав стати сонцем для мене, щоб я розвинулася в його світлі й теплі вповні; мала ще іншою стати, не знаю вже якою там...
До того розцвіту моєї душі потребувала я лише кілька слів його любові, — ми ніколи не говорили про любов до себе... вона існувала між нами лише німою музикою... так, як цвіт потребує не раз лише легкого подуву вітру до повного розвитку, без огляду на те, що пізніше настане; але він не вимовив їх. Мав їх у душі, носив їх у голосі, носив в очах, але — не вимовив... і я шукала причини тої мовчанки, що мене вбивала, шукала... ні! Шукаю її ще й тепер — і не можу її віднайти! Витрясла йому всі лелії зі своєї душі під ноги, а він не пізнав їх. Думав, що то такі цвіти, котрі в'януть і в воді відживають наново. Але одні лелії не оживають насвіжо в воді...
Не розумів мене. Характеру моєї любові не зрозумів.
"Бог сам всюди не міг бути, і тому сотворив матерів", — каже одна арабська пословиця. Матері не могли всюди самі бути й сотворили доньок і синів. Синів для доньок, а доньок для синів. Він був тим сином, для якого сотворила мене моя мати. Але тим часом, коли я розкладала душу свою перед ним, думав він... ні... ні! — докинула нараз, заслонивши лице руками, — того я не вискажу!
Одного дня, — говорила дальше, по хвилі глибокого віддиху,— розійшлися ми лише так, до "завтра"; я з усміхом на устах і з сонцем у душі, бо ми мали знов бачитися.
І не побачилися більше.
Від'їхав, а ліпше сказати — втік.
Чи ти, Марто, не згубилася коли в твоїм житті від своєї матері у великім місті? Я згубилася раз семилітньою дитиною, — й таку розпуку, й жаль, і страх той відчула я вдруге лише тоді, коли побачилася нараз без нього! Не знала, що з ним сталося, бо до нас не заходив він ніколи. Шукала його там, де звикла його бачити. Відтак і там не бачила його ніколи. Шукала з розпукою в грудях, бігала між людьми вулицями, — і трохи не питала кожного прохожого: "Не бачили ви його?" Був — і нема...
Був і нема!
Але ніхто його не бачив.
З того часу перестала я з душі сміятися.
Пізніше довідалася я, що його перенесли на іншу посаду, і він від'їхав. Не прощався зо мною, бо — як казав — не мав відваги "ломити" мені серця. Я була лише до любові, — казав, — і не належала до тих, що їх береться за жінки.
Щоб ти знала, Мартухо, — говорила вже цілком спокійним голосом, — що оце не видумка, але правда, — і він любив мене... Оженився потім із донькою якогось багатого броварника й живе ось тут...
Але він уже не той, що був, із подібним духом! Вона запанувала над ним так, що стратив цілком первісний характер своєї істоти. Став об'єктивною машиною, і вся барвність, і звучність його єства, і гнучкість його душі зникли.
Неначе без характеру остався...
— І ти не бачилася більше з ним? — спитала я.
— Ні. Лише три рази стрітилася. Розминаючись, уп'ялив на мене очі, мовби хотів поглядом своїм прив'язати мене навіки до себе, навіки! Поглядом, Мартухо, що цілував мені ноги. — Потім розсміялася тихо, з глумом, що мене аж морозом пробігло. — Жалує за мною, Мартухо, — додала зниженим голосом, — жалує й каже, що його переслідує прикре прочуття, що чує мій плач, тихий, задавлений плач, що стрясає ціле тіло, тому що потайний...
Але я не плачу. Не плакала навіть.
Мені не жаль за ним. Він навчив мене ненавидіти й задавив цілу мою істоту від голови до стіп упокоренням. Був першим, що дав мені відчути поганість покори. Від часу до часу відчуваю на своїй душі ту брудну пляму і, мабуть, не змию її ніколи. Я подала йому свою душу, розложила її перед ним, мов вахляр, а він – мужик...
3 неописаною погордою вимовила се слово. Здавалося, коли б учув він се слово й тон, яким вимовила його, був би вбив її.
— Більше не любила я нікого в своїм житті. Але воно добре, — додала, поглянувши повним сіяючим поглядом до другої кімнати, де стояв її улюблений інструмент, — бо можу цілу душу віддати резонаторові. І я віддаю її йому! Коли сяду до нього, находжу рівновагу свого духу, вертає мені гордість і почуття, що стою високо-високо! Зате й граю йому звуками, яких не почує від нікого, і буду йому грати до останнього свого віддиху... Я знаю. Він останеться мені вірним. Він не мужик; не з того дерева, що виростає на широкій дорозі, але з того, що росте на самих вершинах... Я його музикант.
Встала й отворила широко рамена, мовби хотіла обняти кого, а очі її, великі, смутні очі, засіяли предивним блиском. Відтак опустила руки.
— Пожди, — промовила, — як йому заграю, коли піду до консерваторії, і як він буде відповідати. Наша музика запре всім віддих. Тепер я ще простий музикант, не вдам так, але відтак... — і я, і він розживемо вповні...