Valse Mélancolique

Страница 8 из 12

Кобылянская Ольга

Але не прив'язувалася до неї так, як до мене...

Говорили не раз цілими вечорами про різні справи; згоджувалися в найважливіших точках у погляді на життя, відтак про штуку, літературу, про прерізні питання; але сам спосіб відчування дівчини разив, здається, ту незвичайно тонко зорганізовану натуру... Подеколи, в поодиноких хвилях, відтягалася від неї, мовби відпихана почуттям якогось болю, що мав її стрінути від тої сильної натури. Але артистка й не замічала сього. Любила її пристрасно та запевнювала її, що вона просто з неба зісланий ангел, саме для неї зісланий ангел, щоб увіковічнила його своїм знанням! А мені говорила, що хоче розпалити своєю душею сей type antique та вивести його з класичної рівноваги.

У Ганнусі збиралося в деяких днях більше дівчат, і вона вчила їх рисувати. Дівчата пізніше розбалакувалися і виявляли деколи надто свобідно свої думки або почування. Тоді "музика" — так звали ми її не раз — починала оглядати уважно свої руки, неначе відкривала на них плямку, вставала і, ніби добачивши на своїй сукні щось до зашиття, опускала повільно голосну кімнату.

Дівчата були тому раді. Вона заважала їм своєю присутністю. Раз — що була найстарша з нас усіх, а по-друге... в ній було щось, що вимагало тонкості в думках і поведенні супроти неї, і се в'язало їх свободу...

* * *

Ми ділилися сумлінно домашньою працею.

Мінялися щотижня заняттями. Коли приходила черга на неї дбати про чай і таке інше, ми просто тішилися. Артистка розтягалася вигідно на своїй отоманці, а я бувала в найліпшім гуморі.

Вона брала річ дуже поважно. "Треба і в таких речах відшукувати гарні сторони, тоді вони не стануть ніколи тягарем!" Спускаючи вечорами ролети, затикала майже боязко найменші щілини, щоб хто не зазирнув усередину, хоч була переконана, що ніхто не міг заглянути до нас, бо наші вікна були високо, а ролети густі й нові. Потім наставляла самовар і починала господарити. Здавалося, коли була цілком певна, що ніхто чужий її не побачить, то оживала й огрівалася... і перемінювалася в іншу істоту, теплу й приступну, незрівнянну з своїми прорізними видумками, як "украшувати домашнє життя..." Однак коли саме тоді надійшов хто ненадійно, вона ховалася в себе і, сідаючи десь у тіні, сиділа там мовчки цілий час.

* * *

Одного дня випровадилося наше vis-à-vis [20] з нашої вулиці, і спровадився якийсь молодий технік із жінкою.

По речах, які звозилися, було видко, що се були люди маючі. Побачивши се, вона страшно змінилася.

Неописана ненависть відбилася на її звичайно спокійнім лиці, а очі заіскрилися злобою...

Самим інстинктом відчула я, що причина тому в незнайомих сусідах, але не мала відваги питати, а вона сама не сказала нічого. Відвернулася і приступила до фортеп'яна. Панувала над собою, мов найсильніший мужчина.

Відтак заграла.

Був сумерок, і вона грала з пам'яті.

Почала злегка, граціозно, немногими тонами якийсь вальс.

Перша часть була весела, зграбна й елегантна.

Друга змінилася.

Почалося якесь глядання між звуками, неспокій, розпучливий неспокій! Спинялася раз по раз на басових тонах, то нижчих, то вищих, відтак окидала їх і переходила шалено скорою болючою гамою до вищих звуків. Звідси бігла з плачем наново до басів, — і знов глядання, повне розпуки й неспокою... все наново, і знов ряд звуків у глибину...

Весела гармонія згубилася; остався сам шалений біль, торгаючий божевільне чуття, перериваний яснішими звуками, мов хвилевим сміхом. Грала більш як півгодини, відтак урвала саме посередині гами, що летіла в вищі звуки, акордом несамовитого смутку.

Місяць світив і освічував цілу стіну кімнати і місце, де вона сиділа...

Скінчивши грати, зложила по хвилі руки на фортеп'ян – саме де ноти кладуться, і опустила на них голову.

Мертва тишина...

А однак я відчула, що в її душі відогрався цілий вальс, що його лиш скінчила, і що не може позбутися вражень його... Ті болючі гами й неспокійне глядання в низьких тонах...

Я боялася перебивати тишину.

Але се й не була звичайна тишина.

Була тишина, повна напруження й здавленого горя, з неї почало щось творитися й приймати форми зловіщих тіней.

Нараз підняла голову й почала знов те саме грати...

Легкий, граціозний початок, а відтак другу частину.

Грала майже завзято, мовби боролася з чимсь із усієї сили, але закінчила знов посередині перерваним смутком.

Притиснула розпростерті пальці до висків і відітхнула. Тепер я сама перервала вже мовчанку.

— Се вальс, Софіє? — спитала несміливо.

— Вальс.

— Гарний...

— Так! Се Valse mélancolique.

— Чия композиція?

— Моя.

— Маєш у нотах?

— Ні, в душі...

І замовкла.

Я хотіла ще спитатися, на якім мотиві скомпонувала його, але ніяк не могла відважитися. Тон, в якім сказала: "Ні, в душі", — усунув собі заздалегідь усі допити.

Коли замовкала, говорила дальше в мовчанці душею.

Кожний рух, погляд і усміх набирали в неї зараз смислу і ставали продовженням внутрішнього життя, хоч не орудувала ними непотрібно й над міру. Здавалося, незвичайна сила була втиснена в класичну форму незворушимого спокою, — і тому пригадувала собою тим класичних істот, повних викінченої краси в формі й рухах, коли тим часом думками була наскрізь новітня.

* * *

Одного разу чулася я дуже нещасливою.

Години конверзації англійської мови ставали для мене чимраз прикріші. Молодий професор відвідував німочку й дома, і хоч я не могла йому в поведенні супроти мене закинути нещирості, вже сама та обставина, що бував у неї, чинила мене дуже нещасливою.

Мені відходила охота розмовляти на тих годинах, і ціла моя конверзація складалася з коротких відповідей, як хто звертався з питаннями до мене. Життя ставало незносиме, бо ж я виразно відчувала, що полюбила його...

Ганни не було дома, я кинулася на софу, заграбавши лице в подушку, і плакала.

Не знаю, як довго плакала я, але нараз зачула, що хтось потряс мною в плечах сильно, а відтак роздався наді мною голос Софії:

— Жінко!

Я підвелася.

Вона стояла передо мною, висока, спокійна, і гляділа на мене своїми великими смутними очима...

— Чого плачеш?

Я оповіла їй цілу історію.

Вона підсунула високо брови й спитала:

— Та ти тому плачеш?