ЕПОД
Биком стань, Вакху, стоголовим змієм звийсь.
Дико, мов лев, рикни,
1110] Що в очі б'є пломенем.
Підстережи того, хто на менад завзявсь, —
І, всміхнувшись, накинь
На кривдника згубну сіть!
ЕПІСОДІЙ П'ЯТИЙ
Вбігає другий вісник.
ВІСНИК
Прославлений в Елладі доме Кадмовий —
З Сідону старця, що колись тут висіяв
Зміїні зуби й земнородний рід пожав!
Хоч раб я, — твою долю все ж оплакую,
Бо хто сумлінний, той і співчуватиме. [421]
ПРОВІДНИЦЯ ХОРУ
Ну що там?.. Од вакханок новина якась?
ВІСНИК
1020] Пентей загинув щойно, Ехіона син.
ХОР
Яка ж велика твоя сила, Бромію!..
ВІСНИК
Що чую?.. Ти радієш?.. До душі тобі
Біда, що сколихнула дім володаря?..
ХОР
На лад чужий, чужинка, бога славлю я:
Бо не тремчу вже, не боюсь у путах буть.
ВІСНИК
Гадаєш, списа взять у Фівах нікому?
ХОР
Фів не лякатимусь:
Бромій — велитель мій.
ВІСНИК
Хай так, та не годиться, коли в іншого
1030] Стряслась біда велика, веселитися.
ХОР
Розкажи-но ти, що ж то сталося
З лиходієм тим, що лихе творив?
ВІСНИК
Минувши Фіви й дальші їх околиці,
І течію Асопа, хутко стали ми
По схилах Кітерона підніматися —
Пентей, позаду — я йду, за володарем,
Попереду — чужинець, супровідник наш.
Так от спочатку ми принишкли в заростях, —
Ні шурхоту, ні слова, — аби з засідки
1040] Ми бачили їх, нас же — щоб не бачили.
Посеред скель — долина в соснах тінявих,
Орошена струмками. Глядь — на схилах там
Сидять вакханки, милим ділом зайняті:
Одні взялись за тирси — знов обмотують
Витким плющем їх; інші, мов кобилиці,
Коли ярмо з них різнобарвне скинути,
Лункими Вакха славлять переспівами.
Пентей нещасний, їх не помічаючи, —
"Звідсіль, — сказав, — чужинцю, хоч силкуюся,
1050] Менад не вгледжу. От якби на пагорб той
Піднятись чи на верх ялиці вилізти, — [422]
Діла їх сороміцькі б оглядати міг!"
Тут чуда й почалися: взяв чужинець наш
Ялицю за вершечок, що до хмар сягав,
Та й ну додолу гнути — стовбур випнувся,
Мов лук, або мов обід, що стає таким,
Згинаючись по колу, — заокругленим.
Ось так і чужоземець аж до ніг нагнув
Гірську ялицю — праця не для смертного!
1060] На верховіття посадивши владаря,
Став легко відпускати, щоб цікавого
Верхів'ям не підбило, наче пращею.
І знов до неба виструнчилось дерево,
А на вершечку, мов їздець, — господар мій.
Скоріш його уздріли, аніж він уздрів:
Лиш появився на шпилі зеленому —
Дивлюсь — нема чужинця, тільки голос чуть,
Немов з ефіру, — так мені здавалося, —
Грімкого бога: "Ось він, я привів того,
1070] О молодиці, хто й мене бере на сміх,
І мої свята, — хай він буде скараний!"
Заледве мовив — струм вогню священного
Принишклу землю з небом поєднав на мить.
Ефір затихнув, шелестливий гай завмер,
Ні звірини, ні птиці ти б не вчув тоді.
Не втямивши слів бога, позривалися
Жінки на рівні ноги… Озираються…
Тут заклик повторився. Голос Бромія
На цей раз упізнавши, доні Кадмові
1080] Рвонули з місця. Голуби стрімливо так
Не линуть, як менади в біг пустилися:
Попереду — Агава, слідком сестри дві
Й весь гурт; яри долали, бистрину рвучку,
В нестямі, духом бога заполонені.
Пентея на ялиці запримітивши,
Із скелі, мов із вежі, в нього брилами
З розгону, скільки сили, стали кидати,
Й гілки летіли в нього, наче ратища,
Повітрям тирси пролітали з посвистом,
1090] Але всі їх старання були марними:
Не досягали цілі — надто високо
Сидів нещасний, що робить не знаючи.
Гілляками, що з дуба наламали їх,
Підважувать ялицю почали тоді,
Гілляка ж — не залізо: не вдавалося.
І тут Агава: "Нумо, в коло станувши,
Візьмімося за стовбур — і спіймаємо
Он того звіра, щоб не розголошував
Священних таїнств. Безліч рук приклалося
1100] До деревини — і з корінням вирвали.
Як високо сидів він — так ізвисока [423]
Упав, мов лантух, на все горло зойкнувши,
Бо зрозумів одразу, що в біду попав.
До вбивства спершу мати, жриця, кинулась.
А той, пов'язку з свого чуба скинувши, —
Щоб, сина вздрівши, од убивства втрималась
Агава, — зойкнув, скронь її торкаючись:
"Я син твій, кого в домі Ехіоновім
Ти народила, я — Пентей твій, матінко!
1110] Зласкався! Хай я винен, — не вбивай за це,
Молю, свою дитину, сина рідного!"
Запінившись, очима дико водячи,
Чуття не пригадавши материнського,
Та повнилася Вакхом — не схилив її.
Обіруч за лівицю нещасливого
Вхопивши, в бік ногою міцно вперлася, —
І став умить безруким: їй Діоніс дав —
Сама б цього не втяла — силу рук таку.
Іно й собі, звідсіль підбігши, тіло рве,
1120] А звідти — Автоноя; всі гурмою тут
На нього впали. Неймовірний крик піднявсь:
Той стогне, поки може, поки дух ще є,
Менади — завивають. Руку тягне та,
Стопу в сандалі — інша. Так поранили,
Що й ребра видно. Руки окривавивши,
Розкидують Пентея — всюди… куснями.
І тіло — вже не тіло: щось під скелею
Лежить, а щось у лісі буйнолистому —
Не відшукати. Голову ж нещасного
1130] Агава, власноручно відірвавши з пліч,
На тирс наткнула: їй здалось — що лев'яча,
І ну по Кітерону, втішна, бігати, —
Вже й про сестер забула, що в танок пішли.
Незмірно горда здобиччю нещасною,
Вертається до міста. Кличе Бромія,
Що славно так на ловах обдарив її,
Хоч дар той — сліз, не втіхи заслуговує…
Іду. Від того лиха ліпше далі буть,
Ще поки з гір Агава не вернулася.
1140] Хто скромний і безсмертних шанувати звик,
Гадаю, це найкраще; хто зуміє так
Життя прожити, — мудрецем назву того.