Батьків настрій передався й Ользі. їй стало легше на серці. Значить, батько не розгубився в смертельній небезпеці!
— А це… здорово, тату!
— Буде атмосфера на Місяці — забуяє життя! — продовжував Плугар. Він говорив таким тоном, неначе міг тут працювати безкінечно довго, неначе попереду цілі роки, а не години. — У висохлих руслах потечуть ріки, а на них побіжать кораблі. Отак, як на Дніпрі чи на Волзі, уявляєте?
Іван Макарович малював казкову картину оживлення планети. Ольга слухала і думала: "Чи це тато мене забавляє? Хіба я не знаю, в якому становищі ми опинилися?" Настрій у неї все ж був тяжкий. Але, потрапивши в селенітське місто, Ольга забула про все — таке чудове видовище постало перед очима! Яскраве сонячне світ-ло заливало тунелі, переходи, всілякі приміщення: круглі, шестигранні зали, ромбовидні і трикутні кімнати. Михайло розглядав ці величні рештки селенітської цивілізації мовчки. Зате Ольга не могла стримати своїх по-чуттів.
— Це ж казка, тату! Неймовірно!
— Неймовірно, але факт, — пробував жартувати Іван Макарович. — А освітлення — це ж ти відкрила! Видно, сонячний колодязь випадково завалило, а ти спіткнулася і розчистила дорогу світлу… Он як буває!
Ольгу особливо вразив храм. Монументальні колони, ліс колон! Жевріюча кам’яна чаша, над нею — ка-м’яне, всіяне зорями небо — все це викликало захоплення і подив. А зотлілі рештки селенітів лякали. Коли во-на дивилася на них, морозом осипало спину.
— Побачивши таке диво, можна й помирати, — зітхнула дівчина.
— Що ти, дочко! — Іван Макарович поклав їй руку на скафандр, мабуть, хотів погладити по голові. — Про життя треба думати, а не про смерть. Ми ще побачимо і не такі дива!
— Я не шкодую, тату, що полетіла з вами!
— Я зворушений, — іронічно промовив Плугар. — От ти тільки не цікавишся, чи я не шкодую…
Вони спустилися ярусів, може, на п’ять. Іван Макарович обрав просторе, майже порожнє приміщення в глибині міста. Його привабив невеликий вхід, а найголовніше — кам’яні "двері", об які спіткнувся Михайло. Власне, це були зовсім не двері, а чимала відполірована кам’яна "дошка", якою можна закрити вхід.
— Отут до нас не добереться холод, — пояснив Іван Макарович. — Ви ж знаєте, що коли настане ніч, на поверхні буде температура мінус сто–мінус сто двадцять градусів. А ніч тут довга — чотирнадцять з половиною земних діб, отже, влаштуватись треба серйозно.
— Ви вважаєте, що полетіти не вдасться? — спитав Мілько.
— Хто його знає. Відверто кажучи, на це я покладаю мало надій. Місячну ніч нам треба перебути тут, налагодити зв’язок із Землею. А там прибуде друга ракета…
— Схаменіться, тату! — скрикнула Ольга. — Ми ж тут задихнемося! Хіба ж у нас вистачить кисню на півмісяця? Краще всім узятися копати…
— Не хвилюйся. Там робота іде. А всім однією лопатою робити нічого…
— Руками треба вигрібати!
— Оце вже паніка. Не люблю.
Ольга нічого більше не сказала. Хоч і неохоче, але взялася допомагати батькові в підготовці його дослі-дів з мінералами. Встановили апаратуру — атомну "батарею", за допомогою якої професор збирався добувати кисень і азот. Наносили мінералів, зсипали їх у купу посеред приміщення, тут же поставили запасний балон кисню і т.д.
— Тепер, товариші, я зможу працювати й сам. А ви повинні знайти в цьому місті кварц і аміачну селітру.
— А навіщо?
— Кварц має багато кисню. Кварц є в граніті, в піску. Гірський кришталь — це прозорий кварц, аметист — це фіолетовий кварц. Буває й такий, ознайомся, — Іван Макарович дав Ользі темнуватий лискучий камі-нець.— Аміачна селітра, ось її білі кристали, має і кисень і азот, саме те, що потрібне для дихання. А щоб не заблудилася — візьми ось це, воно пише червоно. Позначай свій шлях стрілками. Та не барися. Топірцем відколюй камінь і носи мені. Все ясно?
— Так.
— Іди. Не заблудиш?
— Не хвилюйтеся, тату. Я буду обачною.
— Гляди мені!
Ольга взяла топірець, червоний камінь, брезентову сумку і подалася. Іван Макарович довго дивився їй услід, аж поки вона не зникла за поворотом. Вона кілька разів черкнула червоним каменем по стіні. Михайло рушив у другий бік, але Плугар затримав його. Треба було закрити вхід до приміщення кам’яною плитою. Удвох вони легко поставили її, а витерли пилюку — заблищала, як дзеркало!
— Як ті селеніти жили без дверей? — говорив Михайло. — Чи, може, були дерев’яні, та зотліли?
Професор клопотався біля апаратури і нічого не відповів.
Кам’яна "дошка" була ширша за вхідний отвір і добре закривала його. Треба тільки так притерти її, так припасувати, щоб жодної щілини!
Михайло дістав інструменти і вправно почав роботу.
А Ольга тимчасом ішла все далі й далі. Правду кажучи, їй було лячно блукати самій по такому грандіозному підземеллю. Часті тіні перегороджували їй шлях, привидами поглядали на неї зотлілі селеніти. Інколи навіть коліна тремтіли! Та дівчина відганяла страх і йшла. Вона вирішила дослідити храм — у ньому, за всіма ознаками, є чимало різних мінералів, а між ними, може, знайдеться і кварц.
Храм зустрів її урочистою напівтемрявою. Ольга в захопленні дивилася на конусну виїмку, виставлену, мабуть, з різноманітних каменів. А що коли спуститися в цю кам’яну лійку? Скільки тут всіляких кам’яних плит!
Не довго думаючи, Ольга стала на край, посунула праву ногу вперед, ніби мацаючи міцність схилу, і… зсковзнула вниз. Поверхня "чаші" була така гладенька, як дзеркало, — хто б міг сподіватись! Ольга втратила рівновагу і вітала на спину. Трохи запаморочилась голова, але крізь окуляри шолома їй мигнули зорі, викладені на склепінні. На якусь мить ілюзія була цілковитою. Легко стукнувшись ногами об дно, Ольга зупинилася. Під-велась. Тепер вона стояла посередині цієї дивної кам’яної квітки. Велетенські червоні пелюстки здіймалися набагато вище від неї, яскріли холодними іскорками. А коли Ольга ввімкнула ліхтар, вони спалахнули негрію-чим полум’ям! Угорі заворушилися тіні, можна було подумати, що прокинулися селеніти і з гнівом зазирають у цей священний кратер, куди посміла стати ногою невідома їм істота. "А чому б їм гніватись? — подумала Оль-га. — Вони могли б вважати мене якоюсь богинею!" Погасила ліхтарик, тіні вляглися, напівтемрява огорнула храм. Тільки під ногами жевріло.