— Так-таки зразу й зрозуміли?
— Спочатку я не повірив сам собі. Мої лаборанти — досвідчені хіміки і фізики, я запевняю вас, що вибух стався не через їхню неакуратність, а, очевидно, через несподівані властивості нового елемента. Мабуть, його критична маса набагато менша, ніж в урані. Коли б не це, то… Я вас благаю, професоре!
— А як же вціліли ви самі?
— На щастя, я ще був за горою. Мене, правда, щось стукнуло, аж потемніло в очах, і я втратив свідо-мість. Може камінням — воно ж сипалося як град — а може, просто нервовий шок. Скільки я лежав — не пам’ятаю, але, як тільки отямився, відразу подумав про вас, ви можете дати мені життя!
— Де ж ви так довго були?
— Я кинувся бігти, але не в той бік. Блудив у горах, думав, пропаду. І вже з гори побачив вашу базу…
— Але ж ви бачите, що струс поверхні, завдяки вашим "експериментам", призвів і нас до аварії, і ми самі в критичному становищі?
— Не відмовляйте, професоре! Ви вважаєте мене ворогом? Не заперечую, вважайте, але ж принципи гу-манності…
— Так, так, — в задумі промовив професор, — принципи гуманності… У нас самих катастрофічне ста-новище… Як ви гадаєте, Миколо? — спитав Плугар. — Чи зможемо ми поділитися з ним нашими і без того невеликими запасами кисню, води і їжі?
— Та нехай йому чорт! — вигукнув Загорський.— Де він на нашу голову взявся?
— Значить, ви — проти?
— Хто, я? — перепитав Микола. — Я проти, звичайно, але що ж… Доведеться його прийняти. Я тільки кажу, що…
— Та не пропадати ж йому… Він допоможе копати…
— В мене гуляти не буде! — погодився Загорський.
— Отже, ви не заперечуєте? Я радий за вас.
Коли Іван Макарович сказав Дікові, що вони вирішили поділитися з ним своїми невеличкими запасами, той дякував урочисто-пишними виразами, згадавши ї великодушність і гуманність, і ще багато всяких чеснот.
— Увесь світ буде в захопленні від вашого благородного вчинку! — вигукнув наприкінці він. — А зараз прошу вас — дайте кисню, бо в мене тут лишилося… — він подивився на шкалу свого балончика, — лишилося хвилин на п’ять! Ой, скоріше, я задихнуся!
Йому дали кисню, нагодували, налили склянку води. Доки гість підкріплявся, Плугар і Загорський обмі-ркували детальний план робіт по врятуванню експедиції. План Загорського залежав тільки від фізичних зусиль і технічних можливостей. Якщо встигнути до настання ночі викопати — однією лопатою! — "стартову яму" і якщо ракета стане в неї, то, безперечно, вдасться стартувати. План Івана Макаровича залежав від успішності намічених ним фізико-хімічних дослідів. Цілковитої впевненості здійснити ці плани не було. Була тільки тверда воля, непохитна рішучість боротися до кінця. Або перемогти, або загинути. Третього шляху в них не могло бу-ти.
Вирішили одночасно працювати в цих двох напрямках: Іван Макарович провадитиме досліди, йому до-помагатиме Ольга; Загорський навперемінку з Діком підкопуватиме ракету.
— Ну що ж, тоді ви тут починайте, — сказав Іван Макарович, — а ми з Ольгою поїдемо…
— Єсть починати! Ану, бос, ходімо! Берись копати з хвоста.
Доки Загорський розмірював і прикидав, де приблизно центр ваги ракети, Ольга і Плугар виносили на всюдихід всілякі прилади і пристосування. Коли вже зібралися їхати, Мілько попросив узяти і його з собою. Він уже підвівся і ходив по кабіні. Плугар подивився на його перев’язану голову, помовчав.
— Нехай їде, — обізвалася Ольга. — Небезпека вже минула.
— Добре, хай буде по-вашому.
Все — і непорушну ракету, і мовчазні гори, і невеличкий всюдихід, що пробирався між ними, — все ого-ртала тиша — важка, мертва. А люди діяли, їхній мозок, їхня свідомість повставали проти цієї свинцевої тиші.
"З ким ви хочете мірятися силою?" ніби говорили співчутливі зорі, що великими очима дивилися з чор-ного неба.
"Даремні ваші потуги!" всім своїм виглядом показували байдужі гори, що цілою юрмою обступили зем-них гостей.
А Сонце… Сонце беззвучно сміялося і над зорями, і над гірськими хребтами, і над людьми,
Таємниця верховного жерця
Плугар вів машину обережно. Видно було, що він все ж таки більше звик орудувати авторучкою, а не важелями. Та й не диво: керувати всюдиходом йому показали незадовго перед відльотом на Місяць. Автомашину він водив добре — швидкості на ній переключаються автоматично від збільшення обертів мотора, тільки повертай руля. А от з важелями кепсько: треба докладати чимало фізичних зусиль.
Їхали вже знайомою дорогою — через ущелину, завалену густою тінню, і по голубій сяючій долині. Мі-лько повертався на всі боки, жадібно розглядаючи незнайомий краєвид.
Професор був зосереджений, мовчазний. Ольга поглядала на його скафандр, не наважуючись порушити хід батькових думок. Нарешті не втерпіла:
— Тату! Скажіть мені — що будемо робити?
Іван Макарович неначе не почув запитання. Голуба долина здіймала перед ним тремтливі віяла, і, здавалось, професор був загіпнотизований цим чарівним видовищем. Та ось він зупинив машину.
— Треба набрати цих самоцвітів.
— Великих чи малих? — спитала Ольга.
— Однаково, — сказав Іван Макарович, пригорщами кидаючи камінці в кузов. — Ти запитувала, що бу-демо робити, Олю? — згадав він. — Боротимемось за життя… Я от дивлюсь на оці гори, долини — чудовий краєвид, правда? Ви як, Михайле, вважаєте?
— Чудовий, але дикий.
— Що з того… — невесело промовила Ольга.
— Та ти поглянь!
Ольга випросталась, подивилась навколо — яке могуття!
— Мені страшно, тату! Ці гори задавлять нас…
— А чи знаєш ти, чого в цій панорамі невистачає?
— А чого?
— Людини! Я от дивлюсь і думаю: природа без людини мертва. Уявіть собі — поміж горами білокам’яні селища, лінії електропередач, машини на шосе… От грандіозне, справді історичне завдання людства — оживити цю мертву планету! І ми робимо перший крок у здійсненні цього завдання. Ясно? А ти — "гори задавлять"… Ні, вони не вороги наші, а друзі!
І вже їдучи, Іван Макарович продовжував:
— Ви думаєте, що там лежить, у тих горах? Ага, мовчите! То ж кисень, уявляєте, — кисень!
— Як же це? — прохопилась Ольга.
— А так, у різних сполуках. Є такі мінерали, що більш як наполовину складаються… з кисню. От наше з вами завдання — видобути кисень, багато кисню! І, звичайно, азоту. Створити повітряний океан.