Коли Іван Макарович подивився на годинника, сонливість у нього як рукою зняло: минуло дві години, а Микола не повернувся! Може він десь поблизу заблудився?
— Миколо! Миколо! — загукав Плугар у мікрофон. — Я тут!
Короткі радіохвилі шугали поміж колонами, кидались у кам’яні проходи, під склепіння і згасали десь унизу. Відповіді не було, навушники мовчали.
— Миколо! Миколо! Відповіді не було.
Перервана розмова
Ольга і Мілько дивилися в ілюмінатор доти, доки всюдихід не зник з очей. А тоді поглянули одне на од-ного і… зітхнули. Це розсмішило дівчину.
— От і зітхання почались! — сказала вона, поглядаючи на Михайла.
— Це перші зітхання на Місяці! — серйозно сказав юнак.
— Ви дотепний, а я й не знала!
Михайлове обличчя стало враз похмурим. Ольга не здивувалась. Ще там, на Землі, вона чула, що інже-нер Мілько — відлюдкуватий, замкнутий. Ніколи його не бачили в товаристві дівчат, все він мав справу з меха-нізмами. Ось і зараз, ніби пошкодувавши, що дозволив собі жарт з дівчиною, він сів до столу і почав писати. Ольга сіла навпроти, підперла долонею щоку і якийсь час мовчки дивилася на густі Михайлові брови, на все його обличчя.
— Скажіть, що це ви пишете?
Мілько підвів голову, їхні погляди зустрілися.
— Це я для машини… завдання. Треба зробити розрахунок старту, вірніше — перевірити… Бачите, дуже важливо точно визначити початкову швидкість. Треба врахувати місцеві умови…
— Я вже сама думала — як ми вилетимо звідси? Тут же немає ракетодрому!
— Зате тут немає і такої великої сили тяжіння, як на Землі. Вона в шість разів менша. Для того, щоб залишити Місяць, потрібна швидкість всього два з поло виною кілометри на секунду.
— Так… — роздумливо промовила Ольга. — А все ж таки небезпечно.
Мілько нічого на це не відповів — продовжував свої розрахунки. Ольга дивилася на його міцну руку, що орудувала олівцем, і думала про витримку цього скупого на слова юнака. Він не такий показний, як Загорський, але у ньому є щось цікаве.
— Чи ви коли-небудь мрієте, Михайле? — несподівано спитала Ольга.
Мілько підвів голову і просто сказав:
— Мрію.
Ольга не сподівалась на таку відповідь, очі її заблищали цікавістю.
— Мрієте? Та невже? Ви такий… — вона не договорила.
— Який?
— А ви не образитесь?
— За відвертість не ображаються. Який же я?
— Ну, такий… сухар! — випалила дівчина, і рум’янець залив їй веснянкуваті щоки.
Мілько добродушно засміявся.
— Отаке! Сухар? Здорово! А я вважав себе менше реалістом, а більше мрійником.
— Справді? Про що ж ви мріяли?
— Мріяв про цей політ на Місяць…
— Я знаю, що не тільки мріяли.
— Звичайно. Я не Манілов. Мрії треба підкріплювати роботою.
— Ну, добре, ця ваша мрія здійснилась. А тепер?
— Тепер я мрію про політ на Марс… Знаєте, Олю…
Михайло не договорив. У кабінеті раптом стало темно, неначе густа непроникна хмара заступила сонце. Вони кинулись до ілюмінатора. І справді, ракету окутала чорна запона пилюки. Крізь її товщу не могли проби-тися сонячні промені.
— Що це таке? — тривожно запитала Оля.
— Не знаю, — відповів Михайло.
— Може, це вибух вулкана?
— Не схоже. По-перше, поблизу немає кратера, по-друге, ми відчули б поштовхи.
— А може, то метеорит?
— Ні, від такого удару задрижала б поверхня…
Довго вони дивилися, як поволі осідав пил і каміння, підняті з поверхні Місяця невідомою силою. Ольга зробила припущення, що, може, повернувся всюдихід, але Михайло пояснив їй, що всюдихід не підняв би куряви стільки і так високо. Та, зрештою, минуло чимало часу, а ніхто не піднімався в ракету. Курява потроху осідала, вже крізь неї почало пробиватися сонячне проміння, а причина цього явища була незрозумілою.
— Ну точнісінько так, як було при посадці! — сказала Ольга.
— Дуже схоже, дуже схоже, — погодився Мілько і почав одягати скафандр. Ольга хотіла не пустити йо-го, але він твердо сказав, що мусить вийти і подивитись.
Хвилин через п’ятнадцять він повернувся, його обличчя було так само заклопотане, як і перед тим.
— Нічого не розумію! Треба зв’язатися з нашими. Спробуємо?
Оля охоче погодилася. Вони сіли до рації.
— Я — "Комета", я — "Комета", — загукала Ольга в мікрофон. — Доповідаємо: несподівано знялася сті-на пилу, несподівано знялася стіна пилу.
Кілька разів передавала вона і кілька разів переходила на прийом, але всюдихід мовчав.
Тоді взявся передавати Мілько, та результат був такий самий. Щоб не тривожити дівчину, Михайло по-яснив це тим, що на всюдиході просто не включена рація. А в самого скребло на душі: чому знялася така пилю-ка? Чому не відповідає всюдихід?
Непрохані гості
Ольга писала свій щоденник, коли почулося цокання біля вхідного люка ракети. Насторожено підняла голову, торкнула за плече Мілька:
— Чуєте?
Михайло прислухався. Справді, щось наче шкребло по металу. Чи не повернувся Іван Макарович і Загор-ський?
Мабуть це саме подумала й Ольга, бо підійшла до ілюмінатора. Михайло подивився в другий, Всюдихо-да не було. Але все ж таки біля люка хтось є!
— Наші так швидко не могли повернутись… — зашепотіла Ольга. — Минуло всього три години. — Її обличчя було збентежене, а може, й злякане. Вона стиснула Михайла за лікоть: — А що як… що як це прийшли селеніти?
— Дурниці!
— А що ж ви думаєте? Все може бути… можливо, селеніти — анаеробні істоти …
Мілько швидко підійшов до рації і заговорив у мікрофон:
— Що сталося? Ви не можете відчинити люка, Іване Макаровичу? Чи це ти, Колю?
Відповіді не було. Але шкрябання і цокання по металу чулося виразно.
— Це вони добиваються, селеніти! — пополотніла Ольга. — Ти смієшся, а мені страшно…
— Без дурниць, Олю! — суворо глянув на неї Мілько. — Візьміть себе в руки. Зараз дізнаємось, що там таке… — і він, почав одягати скафандр.
Ольга мовчки припала до ілюмінатора.
— Нічого надприродного в природі не може бути, — говорив Михайло. —Анаеробні істоти, кварцові страховиська… Все це вигадки фантастів, ясно? А якщо ви боїтеся, то… сховайтеся в коридорчик! Їй-богу, там вас і селеніти не знайдуть! — Він засміявся, показуючи білі зуби.
Ольга зиркнула на нього тривожними очима. В цьому короткому погляді був і острах, і надія, і довіра. Ще б одно Михайлове слово — і вона б усміхнулась! Але юнак уже надівав шолом. Тоді Ольга обернулася і швидко пішла до люка, що вів у "коридорчик" — шахту, в якій розташовані допоміжні установки. Щільно за-крившись, присіла на металевих поручнях. Стало соромно свого переляку. Ну. звичайно, Мілько правий! Селе-ніти… Планета ж мертва! Хотіла вже вилізти зі своєї схованки, але, почувши кроки в кабіні, стрималася. Нашорошила вуха. Зараз їй хотілося, щоб це таки справді були селеніти — якісь таємничі, але доброзичливі істоти… Хай би тоді Мілько із своїм раціоналізмом…