— Теоретично це, звичайно, так, Іване Макаровичу. Але ми змалечку, тисячоліттями звикали до всього земного… О, ми вже й спустились!
Східці закінчились, і вони потрапили до просторої зали. Високе склепіння підтримували масивні шести-гранні колони з якогось блискучого полірованого каменю. Цим колонам не було ліку — вони стояли як гігант-ський кам’яний ліс. Знизу товщі, вгорі тонші, може вони й зображали собою ліс? Ковзнувши ліхтарями по склепінню Загорський і Плугар побачили на ньому відтворене небо! На темноголубому фоні зненацька спала-хували в проміннях ліхтарів знайомі сузір’я, викладені з якогось, дорогоцінного каміння, спалахували і гасли як тільки світло посувалось далі.
Іван Макарович і Микола пробиралися між колонами, сподіваючись, нарешті, дістатися до самого центра цієї дивовижної споруди. Прискорено билися їхні серця. Ніби подих незнаної історії проникав під скафандри. Вдалині між колонами сяйнуло світло. Можна було йти, вимкнувши ліхтарі. Колони розступилися, і Загорський та Іван Макарович стали, неначе вкопані. Просто перед ними засяяло величезне провалля, неначе обернена чаша неба. Зверху, крізь вузенький отвір, сюди проникало сонячне проміння і, впавши на вігнуту сферичну пове-рхню "чаші", викрешувало безліч голубих вогнів. А знизу, із самісінького дна, здіймалося багряне сяйво. Там з якогось дивовижного каменю були викладені гігантські вогненні язики. Здавалося, тепло і світло вириваються аж із серця оцієї охололої планети. А над головами виднілися зроблені з мозаїки сузір’я, сріблився якийсь великий диск (Микола догадався, що то — Земля).
Невтомні в пошуках невідомого, сини Землі стояли, вражені витвором чиїхось вмілих рук. Але що все це означає? Хоча підземелля було напівосвітлене різноколірним промінням, що, відбиваючись із каменя на камінь, створювало дивовижний світловий ефект, Загорський натиснув кнопку ліхтаря. Спалахнули нові міріади вогнів, заворушилися, кинувшись в усі боки, чорні тіні, і здавалося, що то пробігли якісь живі істоти. Немов здоганяю-чи їх, Микола спрямував променистий сніп на підніжжя колон, що оточували "чашу". Вигук здивування вирва-вся у нього з грудей:
— Гляньте! Селеніти!
Іван Макарович повернувся в той бік, де лягло світляне коло. Над самим краєм провалля, немов повзучи до нього, лежали якісь довгі істоти, ніби грілися біля того холодного вогню, що жеврів унизу…
— Так, так, це, мабуть, селеніти, — радирував професор, ледве стримуючи хвилювання, його тіло аж мо-розом обсипало.
Присвітили ліхтарями ще — нерухомі істоти бовваніли скрізь, по всьому ободу провалля, наче не в силі одірватися від споглядання його сяйва. Професор підійшов ближче, і йому здалося, що то купки попелу чи яко-гось пороху, що зберегли форму живих істот. Справді, це були майже зотлілі останки селенітів. Коли професор торкнувся однієї постаті, вона розсипалась, лишився тільки кістяк. Він був надзвичайно схожий на кістяк лю-дини, але вражав своїми розмірами — довжина його сягала семи-восьми метрів.
— Недаремно вони побудували такі сходи! — сказав Загорський, міряючи кроками довжину кістяка.— Сім з половиною!
— Очевидно, сила тяжіння впливає на ріст вертикальних живих організмів, — сказав професор. — Он далі лежать ще більші.
Вони пішли поміж колонами навколо заглибини, і всюди в примарному світлі, що відбивалось од каме-нів, бачили зотлілі постаті. Селеніти спали вічним сном, і ніщо їх тут не тривожило: ні спека довгих днів, ні холод ночей, ні дощі, ні вітри, яких вони, звичайно, не знали і за свого життя.
У глибокій задумі брели наші мандрівники. Крім величезного наукового інтересу, видовище мертвого храму збуджувало і звичайне людське почуття жалю до цих дивовижних істот.
Стомившись, Плугар і Загорський сіли на підлозі, обіпершись спинами об колону. І як тільки погасили ліхтарі, сутінки огорнули все. Через кілька хвилин очі їхні почали помічати блиск сузір’їв над головою і жеврі-юче сяйво, що линуло знизу.
— Що ви думаєте про все це, Іване Макаровичу? — не втерпів Загорський.
Професор відповів не зразу. Звичайно, археологічні дослідження розкриють історію матеріальної куль-тури Місяця, призначення споруд, а може, навіть і звичаї селенітів. Але вже з попереднього ознайомлення ясно, що це грандіозне підземелля — храм. Життя на планеті гинуло від втрати атмосфери і вічного холоду, що стис-кав її в своїх лабетах. Мабуть, селеніти шукали порятунку в тілі планети, де, без сумніву, ще й досі є своє влас-не тепло. Може, оте багряне сяйво на дні є символом бога тепла, бога життя? Вся будова спрямована вниз, у глибину. Це виразно помітно в архітектурі храму: низьке склепіння, велика лійкоподібна заглибина. Отже, всі свої надії, всі сподівання селеніти черпали не з неба, яке ставало все холоднішим, а з надр своєї планети. їхні погляди були звернені не вгору, не в безмежні простори неба, а в глибину Місяця, де акумулювалося тепло.
— Подивіться на їхні пози, Миколо. Всі вони лежать ниць, заглядають на дно цієї магічної чаші. Та ніщо їм не допомогло…
— Ех, якби вони потримались до нашого приїзду! Ми б їм допомогли!
— Треба все це на кіноплівку, Миколо,
— Апарат же в машині!
Тільки тепер вони згадали про всюдихід, залишений на залитій сонцем рівнині, про свій дім на Місяці — сигароподібну ракету, яка височить десь за горами. Як там Ольга і Мілько?
— Я піду візьму апарат, Іване Макаровичу.
— Ідіть, — якось неохоче погодився професор. — Та не баріться.
— Скільки ми сюди йшли? — міркував Микола, дивлячись на годинника, що світився на ліхтарі. — Зда-ється, години півтори. Ну, а тепер я швидше, за годину справлюся!
— Гаразд!
Микола встав і швидко пішов. Кілька хвилин Іван Макарович бачив, як перескакувало по колонах світло його ліхтаря.
"Камінь, навколо тільки камінь, — подумав професор. — Немає ніяких слідів металу… Це кам’яна циві-лізація…" Потім чомусь згадалося рідне місто, сонячні луки за Дніпром і прозоросині хвилі ріки. Захотілося пити. Але от, неначе кадр з кінофільму, — перед очима захиталася яхта, і Плугар побачив на фоні білого паруса бронзову постать своєї дочки. Він стоїть, схилившись на балюстраду набережної, яхта летить, мов птах. Ольга махає до нього рукою, гукає, але слів не чути. Він біжить вздовж набережної — хоче не відстати од яхти, але втома підкошує йому ноги, він падає і… прокидається.