В-ван!

— Заяву? Про що заяву? — не зрозумів Іван, жа­хаючись самої думки, що знову його, мабуть, у піхо­ту, на передову, в жах і погибіль.

— Написати треба, яке твоє ставлення до батька-зрадника.

— Моє ставлення? Написати? А як же писати? Старшой, що писати?

— А що писав піонер Павлик Морозов про свого батька, який злигався з класовим ворогом? Чи, може не чув, не знаєш?

Ще б пак не чути й не знати! їхній піонервожатий Грицько Вареник так розмальовував подвиг піо­нера Павлика Морозова, що малому Іванові тоді аж прикро стало, що він просто Іван, а не Павлик. Стар­шой же це тобі не Грицько Вареник. Там досить було, заплющивши очі і вхопивши в груди повітря, відбарабанити те, що безтямно визубрив учора, а тут балачками не відбудешся. Тільки в письмовій формі і тільки в найглибшій таємниці. Я, такий і такий, засуджую, відмовляюся, зрікаюся... обіцяю чесною і самовідданою... спокутувати... коли треба, то й влас­ною кров'ю...

Так Іван зрікся рідного батька.

І ні жалю, ні каяття, ні краяння душі. Мертвому однаково ж не поможеш, а живому треба жити. Та й ніхто ж не знатиме, бо для Старшого найперше — нерозголошення таємниці. Не розголосить він і про Івана, про його відступництво і святотатство.

Не від ненависті й злості зробив це, а від байду­жості. А байдужі, хоч нікому й не бажають зла не люблять теж нікого, а люблять тільки самих себе бояться тільки за своє життя, і цей страх такий великий, що не вміщається ні в душі, ні в тілі, хоч би воно й було таке просторе і потужне, як у Івана. "В-ван, провди!" Хапався за ті два холодні слова, що падали, мов удари долі для приречених, а для нього лунали збавчою музикою, вигравали райдуга­ми и хоралами життя мало не вічного. Проведи, відве­ди, заведи іншого, когось, а сам зостанься, будь, тривай 1 втішайся життям, пий його, як нектар, як меди стояні. Проведи над прірвами, над отхланню, над пеклами, над самим краєчком, тонким і ріжу­чим, мов лезо бритви, — черкнув тим лезом воло­синку чужого життя, а в тобі все радіє і клекоче від щастя й захвату, що цілий, живий, незачеплений

Душа змізерніла в ньому вже, мабуть, до маково­го зернятка, а йому здавалося, що вона розростаєть­ся нестримно і буйно, мов весняні сади, — таке свя­то 1 таке розкошування власною цілістю і безкарністю відчував Іван. Тому й не помітив, як ударило його в душу, зоставивши там уже й не просто слід, а глибо­ку, невигойну рану. Він не помітив, бо то був і не удар, а так собі — приторк, як від мушиної лапки, налетіло й відлетіло, мов тінь од малесенької хмар­ки. Хіба то для нього? От коли лежав тоді під бомба­ми в донському степу і коли відхопило в нього шма­ток м'яса в такому місці, що соромно й сказати, так то був справді удар.

А це?

Нікчемне, нещасне, нездатне ні до чого. Питаєть­ся: ну, чого плутаєшся під ногами? Здорових, на­храпистих, хоч і найтяжчих ворогів, Іван по-своєму поважав. Сам мав силу, знав, що то таке, отож і чужою силою не нехтував. А цей — якийсь музикантик, худе й бліде, хитається навіть без вітру, ши­нелька на ньому, наче вкрадена, шапку загубив, у протигазній сумці ноти. Тонка шия замотана сірим вовняним шарфиком. Де він його взяв? Який може бути шарфик у солдата? І як це нещастя із своїм шарфиком добралося так далеко, аж до Пруссії, до самих глибин війни? У нього, крім шарфика, ма­буть, ще й градусник під пахвою! А прізвище? Люди добрі! Хто ж із таким прізвищем воює проти німця. Сиділо б собі в Ташкенті чи де там йому сидіти...

Музикант (хоч де ж те, на чому він грав колись?) був ніби контужений, чи що, він розбив (чи загубив) окуляри, нічого не бачив, заблукав між нашим і фашистським переднім краєм, його мали б убити і наші, і фашисти, але якось обійшлося, він все ж прибрів до своїх, ну, а тут уже — пряма дорога до Старшого.

Старшой довго з ним воловодився, вганяючи Іва­на в подив і навіть в обурення. Все ж ясно! Музи­кант придурюється і крутить! Окуляри, те-се, світу божого не бачив і не добачив... Коли в тебе очі в лобі стирчать, то повинен бачити без усяких там окулярів! А то: ноги має і не ходить, а швендяє; руки теліпаюпься, а нездатен ними й ложку втримати; очі світяться), а сліпує й при сонцю. Создав Бог — і ніс висякав!

Коли повів музиканта і на ходу зручніше підтру­шував автомат у себе піц плечем, знов подумалося про отой градусник піц пахвою. Нащо такий чоловік? Воно й землі топтати неспособне.

Старшой займав віллу якогось фашистського туза. Башточки, ґаночки, різнокольорові скельця, зали, обшиті темним деревом, кабанячі й оленячі голови на стінах. Підвали теж нівроку собі, хоч і цілу роту там розташовуй.

Іван вивів музиканта з підвалів під мокрий сніг між чорними деревами. Десь тут треба його й при­лаштувати, парк просторий, місця на все стачить. Іван поправив автомат і спробував непомітно на­близитися до музиканта, ступаючи легко, сильно, нечутно, по-звірячому гостро вистежуючи кожен порух темної хиткої постаті поперед себе.

— Ой!— застогнав музикант.

— Ти чого? — здивувався Іван.

— Що це? —Де?

— Та ось тут. Шумить.

— Що шумить? Що ти вигадуєш? — розсердився Іван.

— Але я ж чую! — Музикант навіть зупинився, так, ніби хотів показати Іванові, де воно й що шумить.

— Ану, вперед! — скомандував Іван. — Не про­буй мене злякати, бо я вже ляканий-переляканий!

А сам теж спробував прислухатися, що ж воно шумить та гуде, але нічого не почув, крім власного дихання.

Знову став присуватися ближче до музиканта, але знов той аж підскочив:

— Ой!

— Знов шумить? — засміявся Іван.

— Ще дужче. Просто нестерпно.

— Ну, то я тобі безплатно пояснюю. То я так дихаю. У мене ж груди круглі — ото воно й шумить. Циркуляція, пойняв? А в тебе — ні хуху, ні духу. Тонкий, як газетка. Ти, мабуть, і не їси, а все ото тільки харапудишся?

— А-а, не має значення, — тужливо долинуло з холодної темряви.

Тепер Іван, підкрадаючись до музиканта, затри­мав повітря в грудях, так ніби пірнав піц воду, але знов невдача.

_ Ой! — застогнав музикант. — Що це на мене насувається?

Спиною Івана бачив, чи що!

Тепер уже Іван і не зневажав цього чоловіка, а наче аж боявся.

Досі він бив падаючих, а цього стяв, як колосок у полі. Стоячий, беззахисний, у чутливому здриганні і якійсь незбагненній красі.