В-ВАН!
— Ликвидировали?! — сказал он из снега. — Глядите, нынче меня нету, а завтра вас не будет.
Так и выйдет, что в социализм придет один ваш главный человек!
А. Платонов. Котлован.
Його охайність межувала з хворобливістю. Він те й знав, що чистив себе, машину, все довкола. Був нестомний, мов птах, що переважну частину життя витрачав на чищення свого пір'я. В машині витирав невидимий пил навіть їдучи. В одній руці кермо, в другій — клаптик вологої замші, одне око некліпно — на дорогу, друге визирює кожну порошинку на панелі, на сидіннях, на дверцятах. По роботі, перш ніж загнати машину до боксу, довго мив її чорне лискуче тіло, витирав і полірував, а пилососом обходив гараж, не минаючи жодного закутка, прискаливши око, ще раз оглядав машину, гараж, тоді перевдягався в чисте і, розвернувши, закочував лімузин для нічного спочинку.
А сам знав, що спочинку не матиме, що знов прийде оте, гнітитиме, мучитиме, каратиме — і нема рятунку.
Він всіляко відволікав настання страшних хвилин і годин незаклопотаної самотності, довго зачиняв і брав на засуви зсередини тяжкі гаражні ворота, ще й ще перевіряв, чи все вичищене, чи все на місці, чи повсюди панує порядок, як у танкових військах (мабуть, єдина весела примовка, що залишилася йому з минулого), тоді розпочинав повільне готування до своєї самітницької вечері. Розстеляв на капоті машини чистий широкий рушничок, нарізав хліба, сала, ковбаски, цибульки, діставав свою вірну алюмінієву, акуратно і вміло обшиту шинельним сукном баклагу, збовтував нею над вухом, щоб переконатися, що там ще є, ставав грудьми до радіатора, булькав трохи до алюмінієвого похідного кухлика, перш ніж випити, довго стояв, мовби прислухався.
Малим він був, як усі. Так і норовив сприснути, зірватися, втекти з хати, з двору, далі від маминої турботливості — в береги, в лози, в шелюги, в глинища, до чорта в зуби! Як вони галасали в отих безмежних просторах, за всіма можливими межами витривалості, без повітря в грудях, на самому захваті, одурілі й оглухлі від щастя свободи, забувши про весь світ і навіть про себе самих, безжурно позбувшись усього, що мали, не пам'ятаючи нічого, не знаючи і не відчуваючи, — тільки ноги, щоб бігти, тільки очі, щоб вбирати ними манливу волю, тільки голос, щоби вплітати його в отой розсваволено-дитячий, майже пташиний клекіт роздолля.
А мама виходили в берег, шукали й не знаходили заблуканого синочка, тужливо прикликали його до себе: "І-іва!.."
Іван чув чи й не чув, але не відгукувався, не озивався, втікав ще далі, бо хто б же добровільно зрікся здобутої власними зусиллями свободи. Пустощі, не слухняність — йому й цього було мало, і він вдавався іноді до гри майже жорстокої. Нагаласавшись в лугах-берегах, ховався за хатою в бузині, ждав, поки мама стануть посилати в простори своє стривожене "І-іва!..", не озивався, затаєно кулився в м'яких ямках, повикублюваних курями, мучив маму. Любив, а мучив. Чому й навіщо? Хіба він тоді знав. Дорого б тепер дав, щоб усе оте з минулого повернути навспак або хоч забути — та ні перевернеш, ні забудеш. Мав би він тоді щоразу відгукуватися на мамин поклик, мала б його маленька, ще ніби й не зіпсована душа стрепенутися від того ласкавого, єдиного в світі "І-іва..." і полинути до маминого голосу, до тривоги й любові маминої. Але тоді не стрепенулася й не полинула, а тепер уже пізно.
Тому й ставав Іван отак щовечора: грудьми до радіатора, спиною до дверей, до світу, до всіх його голосів і покликів, а перед очима в темній глибині гаража за чорним лискучо-залізним тілом машини — страшні темнощі, хаос, клубочіння примар і жахів.
Але темнощі, хоч і перед очима, все ж були далеко, а ось тут, одразу за плечима — широкі ворота у світ, звідки ще може прилетіти, прилинути до Івана поклик і заклик. Хай навіть один-єдиний звук, і він почує його крізь усі відстані, перепони й перешкоди, почує з землі і з неба, завжди й звідусіль, почує і...
Але мовчало все для Івана: земля і небо, простори й відстані, світи і зорі — хоч як він вслухався, хоч як ждав, хоч який тепер був терплячий і покірливий.
З алюмінієвим кухликом у руці він щоразу довго стояв, прислухаючись до того, чого не почує вже ніколи, тоді набирав повні груди повітря і одним ковтком опорожняв посудинку. Пекучий напій бив у груди, в голову, глушив усі змисли, і тепер Іван уже був майже радий, що нічого не зможе почути.
Чому він тоді не слухав маминого голосу, не озивався, не вертався додому і втікав далі й далі, у якомусь здичавінні, несамовитості, майже маячні?
А як вони тоді бігали, металися на луках, як галасали, як дуріли! Тепер так і не вміють. Тепер все мопеди, мотоцикли, "Москвичі". А тоді навіть велосипед був тільки у старшого піонервожатого Грицька Вареника. Вареник запам'ятався велосипедом і тим, як муштрував їх, щоб знали всіх "вождів". Нарком важкої промисловості, нарком харчової промисловості, нарком фінансів, нарком внутрішніх справ, нарком зовнішніх справ... Хто? Хто? Хто? Знати, як таблицю множення, як рідного батька, як власне дихання. Вдень і вночі, на землі й під водою. "Вождів" багато, імена такі, що й не вимовиш, а Вареник довбав, як сорока в маслак: Анастас Іванович, В’ячеслав Михайлович, Лаврентій Павлович... Не вивчив — ворожий підспівувач, прихвостень, готовий ворог народу. Вони одуріло повторювали слідом за Вареником, щоб одігнати підозри від своїх дитячих душ і від нього, але нічого не помогло. Вареник затуркотів слідом за ворогами народу, щез навіки разом із своїм велосипедом.
Про Вареника Іван міг би згодом попитати у Старшого, але не наважився цього зробити, бо це було б однаково, що зізнатися у своїх зв'язках із ворогом народу. Бог з ним, із Вареником. Але куди подівся тоді його велосипед?
І, може, саме Вареників велосипед або тільки спогад про нього штовхнув Івана до техніки, і він став трактористом, комбайнером, а тоді вже й шофером півторатонки, яку їхній колгосп одержав першим у районі.
Охайність у Івана була змалку, від мами і від батька-столяра (нічого на світі не бачив Іван чистішого, ніж стружки з-під батькового рубанка!), але коли став механізатором, то вже тут шикування було не чистотою, а замурзаністю, запацьореністю. Просто з трактора, весь у мастилі, в диму і поросі гримів до сільбуду, розлякував святково повбираних дівчат: "Р-розійдись!". "М-ми ж-желєзним коньом все поля об-бойдьом, убер-рьом і посєєм і вспашем..."