Не знайшла вас смерть на вашій позиції, то знайде тепер наказ. Бо цей наказ сильніший і страшніший за смерть.
Іван заметушився, щоб не відстати од тих двох. Надто вже вони прудкі та жваві. Ще бігти за ними доведеться, доганяти. Такого ще й не було ніколи. Щоправда, ніколи ще й команди "провести" Іван не отримував так швидко. Бо тільки ж привели цих кінознімальників. Трохи незвично — такі темпи. Але ж наказ номер 227 і обстановка напружена. Фашист робить по шість і по вісім нальотів за день. Ну, б'є по бойових порядках, сюди ще не добрався, та однаково ж обстановка.
Ті два йшли поряд. Хоч один, коли правда, майор, а другий капітан, а йдуть, як рівні. А треба б — один за одним. Так воно положено, так підручніше й Іванові. Бо тоді заднього стукаєш під коліна, він падає, чи чиркаєш по ньому, а він уже збиває переднього, і ти чиркаєш і по тому. Бити завжди треба заднього: за нього нікому заступатися. Коли ж двоє поряд, то впоратися з ними не знаєш і як.
Той, що, мабуть, майор, низенький, замашний, гостроокий, різонув Івана поглядом, засміявся:
— Готовий кадр для нашої кінохроніки! Ти куди нас ведеш, боєць? Хочеш потрапити в кінолітопис?
Іван подумав: от же люди! Самим би подбати, як не потрапити на небеса чи до чортів-дияволів, а вони ще про нього — хочуть всунути в якесь своє кіно. Кіна не буде.
— у нього й обличчя добре, — сказав той, що капітан, — не таке злюче-презлюче, як у його Старшого.
Звідки вони могли знати, як звуть Старшого, Іван не встиг не довідатися, ні здогадатися.
Бо роззявлена паща степового неба виплюнула йому на голову чорний клубок пікірувальників, і бомби заверещали з усіх боків, а летіли всі тільки в Івана.
Він упав ще до перших вибухів, уже вбитий, уже розшматований, а вибухи далі нівечили й нищили його велике тіло, і все розлетілося й не позбираєш, не стулиш докупи: очі он там, а рот у крикові ще далі, руки й ноги вже не його, а де він сам, цього не знає ніяка сила. Його кидало, било, рвало, він корчився, мов черв'як, плазував й грібся в землю, плакав і скавучав, як пес, когось благав, проклинав усіх богів і молився до всіх дияволів.
Коли наліт закінчився (він тривав кілька хвилин, але для Івана то була вічність), Іванове тіло стало збиратися докупи, сповзатися, стулюватися, склеюватися. Він ворухнув рукою, ногою, кліпнув оком, дихнув, чмихнув носом від сухої глини, в яку зарився обличчям, грудьми, животом. Щось його ніби придавлювало зверху, він пустив туди руку і закричав од страху і болю. Іван кричав, поки й з'явився Старшой, побачив, як він лежить і який він лежить, обійшов Івана довкола, не приховуючи знущання в голосі, сказав:
— Як же це ти заду свого не вберіг? Стесало тобі все осколком мало не до кістки. Ну, та наросте нове. Кістка в тебе, як у слона.
Іван заревів од розпуки, але то вже було не знати й до яких вищих сил. Старшой слухати не став, співчувати не вмів, утішати не хотів. Викликав санітарів, Івана забрали, одтарабанили до медчастини, зробили йому промивання, укол, перев'язали, втішили, що "до свайби заживе".
Про кінознімальників Старшой не питав. Іван теж мовчав. Може, їх порозносило бомбами, а може, й вислизнули, хоч хто б там із того пекла міг вискочити.
Вони із Старшим дійшли аж до Сталінграда, правда, були не в самому Сталінграді, а трохи збоку, але ж були! І на Курській дузі теж, хоч і не на самій дузі, а південніше, теж збоку, але теж були — нічого не скажеш. І за кожну битву в Старшого орден, а в Івана медаль і подяка від самого Верховного, також і трофеї, це вже само собою.
На війні теж чоловік може хіба ж так жити! Іноді Іван згадував себе в той досвіток, коли вперше стріляв у людину, і струшував із себе спогад, як селезень воду. Загримів би тоді на передову — вже й кісток ніхто б не позбирав. А так — усе, бач, точно.
Коли після безконечних відступань перейшли в тотальний наступ, роботи не поменшало, а побільшало. А на чужій території — то й не кажи! Старшой уже був майором (звали його і далі Старшим, бо це, як він сам пояснив Іванові, було, може, вище за генерала), Іван теж дійшов до старшого сержанта. З технікою в них тепер був повний ажур. Трофейний вантажний "мерседес-бенц" з африканським камуфляжем, а для Старшого — "додж три чверті", вже мовби персональна машина, а Іван — її водій.
І все біля штабів, високих та превисоких, серед таких людей, що страшно й подумати. У них теж були водії, пихаті, задавакуваті, спесиві, але Іван і тих не дуже празнував. Бо вони тільки водії, а він — ще хтось, за ним стояла таємниця, стояло "оте". Загалом кажучи, таємниця могла б гнітити його просту душу, та виявилося, що в цім є ніби розкошування, чи що. Несподівано для себе він виявив у собі не просто схильність, а майже любов до таємничості. Це не гроші, не звання, не сита їжа, не любов красивої жінки, а щось набагато більше: страшна влада над людьми, над їхньою долею, їхнім життям, влада безмежна і безконтрольна. Іван дивився на Старшого — і світ йому затулявся цим неймовірним чоловіком. Ні тобі схитнеться, ні зворухнеться. Ідейний і твердокам'яний. Ні свата, ні брата. Довкола самі налякані. Навіть генерали пробують загравати, запрошують на обіди, присилають воєнторгівських свистюльок з відрізами на мундири й шинелі, з пакетами і коробками. А він усе те зневажає. Для нього ні посади, ні звання, ні здібності, ні гідності, ні заслуги. Є тільки чисті і ті, що під підозрою.
Чисті — не тут, вони десь, а хто потрапив сюди, то вже для Старшого так собі: сміття, пух від кульбабки, фук! — і нема. Люди Старшому набридали, він мовби ждав од них вмирання, нетерпеливився, знудьговано позирав на тих, що чіплялися за життя, пробували виправдатися, щось довести. Кому й що? "В-ван! Провди!"
А зрадників і всіх підозрілих нищить уже й не Старшой, і не Іван, а якась темна сила невідома, захована в просторах, за сімома печатями, в непрочитаних письменах, та тільки ж Старшому вона відкривається, він зламує сміливо всі печаті — сургучні, свинцеві, а то й броньовані, і прочитує хоч і найсокровенніші письмена. І все точно.
І в такого чоловіка ти помічникуєш! Ти його вірний пес, а він твій хазяїн.