В-ван!

Страница 12 из 13

Загребельный Павел

Він би сам усіх отих професориків та інтелігентиків... Уночі, коли заснуть, ще тепленькими, і са­мому безпремінно в шинелі і в чоботях. А розмір же сорок шостий! І по отих паркетах, під люстрами, між книжками — чоботи сорок шостого розміру і шинельний дух, як від старого валянка. Хай поню­хають тонконюхі! І з м'якої постелі, від м'якої професорші, від м'якого хліба — прямо в дощ, у сніг, у хвищу й хурделицю! Все точно і просто, бо й шине­ля проста, як народ, як їхній вождь, що теж завжди тільки в шинелі, а не в пальтах з м'якими хутрами та гладесенькими підкладочками.

У всіх тих подіях угадувалося Іванові щось, як ото співається в пісні, знайоме до болю: Старшой! Його рука, його почерк! І скромність теж його. Справи такі, що гримлять на весь світ, а він собі скром­ненько в стороні. Не висовується і не викрасовується. От хоч би як і він, Іван.

Коли вмер Сталін, Іван добряче розгубився, але не плакав разом з усіма тонкосльозими, а тільки здри­гався, як коняка: самою шкірою.

Душею здригнувся пізніше, коли прийшла вість про кривавого ката (та ще, виявляється, і англій­ського шпигуна!) Берію і стали називати його по­плічників. О, яке ж далеке було це від того благородного і загадкового тремтіння місячного сяйва в нічних водах! Скажемо відверто: Іван тремтів, як собачий хвіст. Він ждав: ось-ось назвуть і його ко­лишнього Старшого, ось-ось доберуться, а в самого душа стискалася, маліла, стала вже меншою мако­вого зерняти, закотилася в самі п'яти, котилася далі, провалювалася в тартарари, у безвість.

А що чоловік без душі? Поки вона є, то й не помічаєш, зневажливо відмахуєшся: ет, вигадки! Коли ж утрачаєш, то ніби вийняли з тебе осердя і став ти, мов порожній лантух. Ось наче був у тобі якийсь заряд, акумулятор, динамомашина, летіли іскри, міг ти щось запалювати, загрожувати, спопе­ляти, а тепер сам укритий попелом, який тільки й годен, щоб у ньому греблися одурілі від спекоти кури.

На війні біля Старшого життя було просте, як із батога хвись. Тоді була у всьому точність, а тепер почалася якась каша.

Тепер Іван не погрожував, не лякав, не вдавався до натяків, сидів тихо, принишк, заліг на дно.

Висувати його перестали, хоч куди вже було ви­сувати? Добрався на той час до такого верху, що голова макітрилася. Машина — як вагон, у салоні можна ставити самовар, грати в дурня, проводити засідання. Старшой — дебеліший за Івана, якийсь дуже великий начальник над просторами, душами й коровами, говорити багато не любив, а слухати — й поготів, це спершу хіба ж так припало Іванові до смаку, але згодом він зрозумів: біда. Старшой сідав у машину (завжди на заднє сидіння, поряд з Іва­ном — ніколи); коротко кидав: "Туди!" і мовчав, як камінний, хоч ти їдь з ним на край світу. Іноді роз­щедрювався, уточнював: "Отуди!", і вже Іванові радість хіба ж така. Говорити до Старшого було од­наково, що до пенька, до стіни, до всіх святих і до Господа Бога: він нічого не чув і не хотів чути. Так ніби Іван не жива людина, а сліпий кінь, на якому той їде до свого "Туди!" або "Отуди!".

Мабуть, уперше Іван подумав: а хіба його Стар­шой із фронту був не такий і хіба не був він, Іван, для нього всю війну тільки сліпою силою в руках, але якою ж страшною і злочинною! І спокійний був та безгнівний, як і цей Іванів начальник, але вихо­дить, що не гнів убиває людей, а тупа слухняність, якої Старшой вимагав од Івана, а той запопадливо її виказував. Хіба ж він винен, коли від нього вимага­ли? Ніколи ніхто його не слухав, не говорив із ним, як з людиною, не бесідував, не розпитував. (Хто, може, й хотів, то боявся, знаючи, де він служить.) Тільки наказ, тільки таємничість і мовчання, мов­чання. Тоді це подобалося, возносило його над усі­ма іншими, сповнювало силою і гординею, а тепер здригався од відразливості й жаху. Як він міг це все перенести? Як міг мовчати стільки часу?

А що ж може бути краще, як поговорити із люди­ною, відвести душу, очиститися, може, й покаятись!

Коли найбільше кортить розповідати?

Мабуть, як любиш або ж дуже боїшся. Іван ні любив, ні боявся, а от же щось у ньому клекотіло і що далі, то дужче, більше, страшніше.

Таємниця рвала душу Іванові, душила його, він задихався, шаленів, майже конав. Розповісти, пояс­нити, щоб усі знали: він не винен, винен отой Старшой, винен ще хтось, може, й сам Сталін, але ж не він, не Іван. Де вони всі взялися на його голову і чому вчепилися саме в нього?

Після Ангеліни, якій він так і не наважився нічо­го розповісти, а тоді після страшної маминої смерті Іван боявся розкривати душу стороннім, затаївся, замовк і тільки потроху, натяками підлякував своїх старших, щоб трепетали й поважали. Тепер уже не він боявся розповісти все, як на сповіді, — люди боялися його вислухати, так ніби здогадувалися, яка то може бути сповідь.

Іван сам дивувався, що оте стало рватися з ньо­го та ще й з такою страшною силою. Чому, з якої речі? Ніби й не згадувалося нічого, і музикант більше не мучив, ні зітхань, ні стогонів, ні прокльонів, та однаково ж не вспокоювалася душа, наповзала на неї темна каламуть, щось позасвітнє простягало до Івана чіпкі клешні, і мертвий шерех чувся йому вдень і вночі, не давав дихати й жити.

А Старшого Бог послав Іванові, мов відплату за всі його гріхи і злочини.

Скільки б тривала Іванова мука і чим би все скінчилося, ніхто не знає, але в житті невпинно щось відбувається, зміни надходять навіть туди, де вже на них ніхто й не жде, так було й цього разу.

Іван возив свого Старшого туди й сюди, близько й далеко, а то й ще далі, коли ж заїхали вже й зовсім найдалі і опинилися в нужденному колгоспі, де ні поглянути, ні одвернутися, то несподівано застали там цілу бригаду чудернацько зодягнених, страшен­но самовпевнених і навіть нахабних, як здалося Іва­нові, людей, якихось розцяцькованих, несправжніх, просто кажучи, далеких від солідності не тільки Стар­шого, але й самого Івана, бо водії теж мають свою солідність і належну пристойність.

Старшой зрадив своєму узвичаєнню, завовтузив­ся, загмикав, розгнівано вигукнув (до Івана, чи що?): "Кіношники!", звелів підкотити просто до тих роз­цяцькованих, виставив одну ногу з машини і поціка­вився, що вони тут знімають і хто дозволив знімати.