— Та вже ж... що ж... — бурчить Бровко. Встає, чухається.
— Ху! — потягається циган на нарах. — Щьо так погано! На похмілля неначе. Не треба спать, парінь, удень.
— Хуі — підводиться Омелько. — Якби ж воно чи заграть було в чого, чи що. — Дивиться. Це в тюрмі він, таки в тюрмі!.. І довго це так буде?
Тихо. Бровко розстібає сорочку, дивиться в пазусі кузок.
— Ну, таки ж і сорочка в тебе... — Омелько до його. Бровко:
— Еге. Воняє тим, що коросту гоять. На коростявому, мабуть, була.
— З барохой я спозналсі, на всьо нада рісковать, — заводить Сашко нишком.
— Стій! — схоплюється циган. — У мене десь угіль був, зментав під кубом. — Витягає з-під віника. — Січас у шашки заграєм.
— Ану, сюди, — Сашко до цигана. Бере вугіль у його, малює чорні п'ятенця на нарах. — А ти, хурделе, — до цигана, — дєлай шашкі із хлєба. Та стань на цинку хто: як ітиме мент до прозурки, —"шоста", скажеш.
— Ану, я дам! Што шоста? — загримів у прозурку діжурний. — Што рісуєш? Подай угіль сюди.
— Де? Який? — здригнувся Сашко. Пустив у рукав. — Смотрітє: нєту. — Показує долоню йому.
— Сволоч чортова! — крикнув діжурний. — Дуріть їщо стаиеть меня. — Одмикав камеру, увіходить. Струснув Сашка за рукав, випав угіль. — А ето што? У, морда! — Виважив кулак та Сашка по пиці. — Сказано, нідзя ігр, ну і нідзя. — Розітер той угіль чоботом. — Черті. Через їх непріятності только. — Пішов.
Лежить Сашко, дивиться на двері сердито-сердито. Такі чорні, в залізі. "Здесь сидел"... надряпано на їх крейдою. Циган сидить біля Сашка, шкуру зашкарублу собі на п'яті обдирає. Бровко об поміст нігтем шкрябає. Омелько нічого. Сидить, голову повісив.
— Ех, — почухався. — Як яка скотина ми.
— Да-а, — обізвався Сашко. Помовчав. — Что ж ето в самом дєлє?.. Как з звєрєм з тобою. Єщо по харє тебя... Ну, ладно. Звєрь, то і звєрь. — Закинув ногу на ногу.
— Ну, гади, — погрозив кулаком, — дайте вийти на волю мені!.. Бей, рєж, болш нічіво.
— Життя... — позіхнув Омелько. — І то ж... таке... — Чвиркнув на стіну, встав, постояв, ступив далі на нари, у вікно дивиться давай. Так усе йому видно з другого поверху. Огорожа кам'яна ось стоїть унизу. Підгір'ячко он за нею пішло таке кучеряве, зелене. Домок он якийсь стоїть у садочку, одірвався од города, що там десь по той бік тюрми купчиться. Хатки он поміж вишеньками біліють. Долина убік он пішла. Рудочка блищить в очереті, верби зеленіють.
— Ех, воля! — зітхає.
А он лука. Аж он-он мріє під лісом, де так мигтить щось проти сонця в повітрі. Люде так метушаться на їй. Сіно гребуть, в копиці кладуть... жінки, чоловіки. Чухається Омелько.
"Роблять люде, — думає, — дбають собі, а я... ось де... Небагатечко є дома травички, та й та це там, мабуть, не скошена сохне. Що ж бо вдіє там мати... немічна, удова... Як це вона там поживає, сердешна... сама... Плаче, мабуть, голодна, засмучена... А-а!."" Стиснув зубами, сів. Посидів, ліг. Заплющив очі, і ввижається йому: Козолуп Дмитро, клишоногий, високий, в піджаці рипсовому;
Сич Яків, очі сірі, рудий, в жильотці синій; стоять перед становим у зборні: "Бунтувавсь, ваше благородіє, пожить землю нашу хот в, — теревенять йому. — Заберіть його, будь ваша милосіь". У, пики! "Бунтувавсь"... "Заберіть"..'. Та й походжають це вони дома напиті, наїдені, дивляться, як люде потіють, роблячи їм. Всміхаються це... всміхаються, що їм розкіш така, а йому, Омелькові, його матусі старенькій таке горе, страждання. А-а!.. Що б і робив. Заскреготів зубами, гуцнувся боком об нари, полежав, устав.
— І то ж... — вголос почав. — Мучать тебе. Живим прямо закопують в землю. От, дукарня чортова!.. їм тільки й жить.
— Хі-хі! — реготить циган. — Допеклі!
— Та ні... Те їм байдуже, що там ти з голоду пухнеш, чи що, а он... "заберіть".
— Да-а, — обізвався Сашко. — їм тольки й жить.
— Та стану я й дома... Як мені дивиться буде на їх?
— Да, — знов обізвався Сашко. Помовчав. — Вот как я. — Підвівся на лікоть, позирнув до прозурки. — Чи там ніхто не слушаєть?.. Да. Чіво ти будеш дивиться на їх? Вот і я... Служіл я раньше. І очі бувало вилазять, робіш так, а їщо і сякой, і такой; і ругають, і штовхають тєбя, і денег не платять, что слєдуєть. А бил тельонок в отца — і того продалі... Так от! — Схитнув головою. — За то, что лошадь іздохла у ніх, как будто я винен тому. Смотрєл я, смотрєл, далі... — знов позирнув до прозурки, — далі взял, да... проваліл голову одному, другому... — Усміхнувсь. — Встрєтілся потом з человєком однім, по-о-шол гулять в городу. — Подививсь на Омель-ка. — А что ж?.. Знущаться надо мной будуть оні! — Плюнув, устав. — Н-нєт. І я же, чорт возьмі, что-нібудь да стою. Ех! — Стиснув кулак, вишкірив зуби, ходить по камері.
— Ну я, матері його ніколи, — потягається циган, — щьо-щьо, а в того, щьо оце засипав мене, до цурки заберу скамейки. До-о-брі скамейки у його! Наберу сармаку, парінь. — Помовчав. — А в вас там у селі є добрі скамейки? — почав до Омелька.
— О, чому ні! — той йому. — Там і в тих, що оце й я сиджу через їх... до-о-брі, як змії.
— От і гаразд, — оскирнувсь циган. — Вийдем на волю, приїду в гості до тебе, раздєлаєм. Ти тябричив скамейки коли?
— Ні, — всміхнувся Омелько.
— Ну, то тепер дурень будеш, як і дивитимешся на їх. Ха-а-рошоє дєло. Стяпав — ньо!.. Па-а-ньос! Тільки здать треба уміть. Ну, та я ось тобі. Давай тільки.
Всміхається Омелько.
Циган:
— Вєрно. — Підвівся. — А щьо ж! Бери в гадів. Сармак буде у тебе — гроші сармак. Будем кубрячіть. І Бровко ось. Я й його зблатував.
— Хе-хе! — реготить Бровко. — Тепер і я, парень, блатний. Понявділо в тюрмі. А то... Хе-хе!.. Ходжу було, кланяюсь жлобам; дудки тепер... Бери, крадь, болш нічіво.
Сашко:
— Вєрно, хвалю.
— Хе-хе!.. Тоді не кажіть, що тільки місце займаю в тюрмі.
— Только... скокарь как-то тово. Шпалер у тебя, перо... знаєш, перо что? — до Омелька Сашко. — Нож. Всаділ сукв в бок, как шухар розпочньот, за сармак і до свіданія. А чіво ж!.. Жівут... жіві й ти. Б'ють, бєй і ти. А нєт... не жіві. Свєт уж таков.
Омелько:
— Ну, вже що-що, — почав, — а натичкою й я провалю комусь голову. —Помовчав. — Не побоюсь і гріха.
— Что, что? — Сашко до Омелька. Подививсь на його так грізно, далі: — Пошол ти в свєт!.. От єщо жлоб! В грєх вєруєть он.