І
Арештували Андрія Луценка і в поліції вичитали йому: "...главарь шайки анархистов-террористов".
Сидить у тюрмі, мліє душею. Так от! Що ж це буде йому, яка кара? "Повісять, повісять",— галасували багачі. Може, й так. Держать окремо од усіх; на побачення не пускають нікого. І тепер так багато вішають... 1
"Главарь шайки"... Себто: робили багачам шкоду в селі,— тини їм розламували, дерево били, вітряк згорів у Савенка,— все з його!
"Воля, рівність, братерство!" Так не бешкетами ж такими казав добувать цього. Сам криком кричав: "Хто це все робить? Цим ми тільки пошкодимо собі!"
Отже, все на його звернули.
Давно вже люде лихі гострили зуби на його.
Ще б! Замість того, щоб до їх у найми йти, він живе вдома, книжки якісь десь бере, читає,— вільний час на те має. Замість того, щоб у їх попихачем бути, він довідується, "де бог живе" — на зорі видивляється. Ходить у гай, "чваниться": пташок слухає-слухає, на квітки дивиться.
Які ж таки хижаки є! Як їм очі мулить таке все: світ, воля...
Може, ті бешкети були й підступи, а от його заперли. Та й держать і-держать. Хоч би знав, хто держить. Писав і сюди вже й туди,— мовчать. Ех, щось готовлять, жде щось, жде... Петля? Каторга? Роти? Гаю, гаю... Квіточки любі, милі...
Так млів Луценко цілих шість місяців. Як ось на сьомий кличуть у контору його. Начальник, що завжди такий був суворий до його, тепер оскирнувсь. Що таке?
— Ну, Луценко,— почав так лагідненько, як ніколи,— чепуха в сущности: высылаешься на два года в Вологодскую.
Срок 26 ноября. Распишись! Повезло. Не нашлось доказательств, видно-таки.
Через тиждень на етап виходе Луценко, так усміхається. Це ж уже годі ждать страшного чогось, годі душиться у брудові, блощиць годувати. На волю йде, на яку не є, а волю-таки. А як воно там?.. Чужина... північ... Місяців через два і на півночі він. Сіро, одноманітно. Ліси.
Приводять його у село одцо. Таке... не жовтіють хати в йому, не йдуть понад улицями острішки, не виглядають з-за їх вишеньки, соняшники, яблука, груші. Ну, та все ж не тюрма!
"Освободив" його врядник, вийшов він на вулицю з клунком, стоїть. Що ж це робить йому, куди йти... без грошей? Сподівався, що врядник так зразу й видасть йому харчові на місяць, як казали в етапі, а він:
— Погоди, вот становой через месяц приедет,— привезет. Хм. Як же це так? А до того часу що їсти, а квартирувать
де? В етапі хоч по гривенику видавали, а зараз... Був карбованець з дому, так і той аж у "своїй" тюрмі зістався, "конвой" не прийняв.
Казав урядник, що ще є тут засланці. Що ж! Піти це сісти на шию їм, коли й сами, може, горюють. Та ще й засланці є... Добре, як політичні... Всяких перебачив в етапі. О, є...
Холодно, хмарно; дощик сіє, і їсти, їсти Луценкові. Треба засланців шукать.
Ізба край села ось, така сіра, похила. Увіходить. Так на його і тхнуло горілкою, онучами, та накурено — страх! Ліжка з дощок попід стінами. Люде обсіли одно,— грають у карти.
"Навряд чи це політичні!" — подумав Луценко.
— Здрастуйте! — промовив. Глянули всі на клунок йому.
— А, мое!.. Ссыльный-то!
Дивляться на чумарчину йому, вусики чорні, брови.
— Откуль будешь-та?
— Полтавський.
Підняв голову один — вуси здорові, товсті, чохли вишиті,— дивиться, дивиться.
— Полтавський? Земляк...— всміхнувсь.
— Хахол, значить,— усміхнувся й другий,—борідка чорна, піджачок куценький. Помовчав.— Мы вот два тоже хахлы... Садись, товарищ.
Присів Луценко на ліжкові, що од дверей, клунок біля ніг поставив, усміхається... Земляки!
— Блатной-то сам? — якийсь рябий чолов'яга до Луценка.
— Нет.
— А конвой як? — позирнув! Луценкові на чоботи земляк з борідкою.— Деньги пронесли?
— Н-ні.
— Плохо придется.— Промовчав.— Хахол, значить...— знов помовчав.— Тут ищо есть, хахлы... на квартире у Гордеева.
Грають. Дивиться Луценко. Бруду скрізь, гайно, постіль жужмом. А земляки... в усатого синяк під оком, а в того, з борідкою, очі якісь, як у ііуцика, що ось-ось ухопить за полу тебе. В чолов'яги рябого висок один більший.
— А где ж тот Гордеев? — почав Луценко.
— Фонька, а Фонька! — гукнув рябий.
— Чяво? — обзивається на полатях, над головою в Лу-ценка.
— Сведи к Гордееву товарища-то!
— Чяво? Ну и сведи. Почервонів Луценко: (
— Я сам, я сам...
Знов ізба, сіра, маленька. ^Роє ліжок у їй. На одному під полатями сидить парубок безвусий, в жилетці черкесовій, щось латає: на другому лежать дід у свиті, у чоботях, позіхає; і на третьому кацап сидить у сорочці червоній, бородатий, чуб' кружальцем, щось струже.
Слово по слову, аж дід ще й одного повіту з Луцен-ком, ще й сват. Двоюрідна сестріа Луценкова за небожем його в Чаплинці.
Наставив дід самовар, роздобули молока, баранок... Така радість!..
Усі троє політичні. "За слоібоду стояли",— мовляв дід. —Чепурненько в хаті. Над ліжками шпалери рябіють, з сосни гілечки зеленіють,— закрашують стіни чорні, немазані. Стримлять і в полатях у стелі.
"Ну, як би оселитися у людей цих,— думає Луценко.— Як би забалакать про це?"—Помовчав.— А той...— почав до діда.— £Ік тут у вас харчові'? Через місяць привезуться?
Всміхнувсь дід.
— Місяців і по три іноді не привозять. А за май місяць і зовсім не заплатили декому. 1 прохання писали,— нічого. А одежа в тебе є для зими?
— Як? — здивувався Луценко.— Адже видають тут одежні, казали.
— Видають! — зітхнув дід.— Ось зима незабаром, а ще й на літню одежу не видавали. А коли ж на зимню? А зима тут, товаришу... ой-ой!..
Дивиться Луценко.
— Що ж це буде?
— Хе-хе! — поляпав по плечі його дід.— Не журись! Получиш харчові, дістанеш де хутро дешевеньке, старе...
— А їсти?
— А їсти... у нас гуртове все. Нема грошей ні в одного, беремо в крамарів набір до получки, поки ще сяк-так вірять; уголовні шкодять, не віддають часто... Зоставайтесь от і ви з нами. Ліжко помостимо нове, а хочеш — на полатях.
Так усміхнувся Луценко...
* * *
Живуть. Страх полюбили у хатині цій його. Балакає про все таке гарне, розказує, про що читав. Пекти ось треба, варить, прать — не огинається. В ліс іде,— а ходімте, товариші!
Лісу скрізь, лісу! І ліс — не липа, не клен. Річка по один бік села — ні лепехи, ні верб. Ходить. Хм-хм! І це він аж тут... за волю, за правду... Як гарно страждать за таке!