— Він сказав мені, що я зможу що-небудь дістати. Він сказав, що це. можна купити в аптеці,
—— А як це зветься, він вам не сказав? — кажу я.— Краще вам вернутися до нього й спитати.
Вона перестала дивитись на мене, хустинку крутить у руках.
— Треба ж мені щось зробити,— каже вона.
— А вам дуже цього треба? — питаю. Вона дивиться на мене.— Адже лікар повинен усе на світі знати, навіть те, про що ніхто й не здогадується. Але говорити про все, що він знає, йому аж ніяк не годиться. Це проти закону.
Від входу чути голос Джоді:
— Скіте!
— Хвилиночку, пробачте,— кажу я й виходжу.— Що, вже йде? — питаю Джоді.
— Ти ще не скінчив? — він до мене.— Може, тепер ти тут постоїш і постежиш, а я піду докінчу консультацію?
— Чеши хвостяру,— я йому на те..
Я повертаюся. Вона дивиться на мене.
— Ви, звичайно, розумієте, що мене в тюрму можуть посадити, якщо я зроблю те, чого ви хочете,— кажу я їй.— Я втрачу ліцензію й муситиму перейти на інший фах. Ви це розумієте?
— Я маю тільки десять доларів,— дсаже вона.— Решту я, можливо, зможу через місяць привезти.
— Пхе,—кажу,—десять доларів! Я ж не можу сам оцінювати власні знання й умілість. Та ще й у таку мізерну суму.
Вона дивиться на мене. І навіть не кліпне.
— Чого ж ви тоді хочете?
Ще чотири хвилини, і рівно перша. Я вирішую, що пора вже без манівців.
— Вгадайте з трьох разів, а ні,, то я вам покажу. Вона навіть оком не кліпне.
— Мені ж треба щось зробити,— каже вона. Тоді оглядається кругом і дивиться в бік дверей.з вулиці.— Але дайте мені спершу ліки.
— Ви хочете сказати, що готові вже зараз? — питаю я.— На місці?
— Але дайте мені спершу ліки,— каже вона.
Я взяв мензурку, обернувся до неї спиною і вибрав пляшечку, котра з нешкідливим вмістом, бо ж кожен, хто зберігає отруту в посудині без наліпки, повинен сидіти в тюрмі. Відгонило скипидаром. Я відлив трошки у мензурку й подав їй. Вона понюхала, дивлячись на мене крізь скло.
— Скипидаром віддає,— каже вона.
— Авжеж,— кажу я.— Це на початок лікування. Ви ще раз прийдете сьогодні о десятій вечора, я дам вам решту ліків і зроблю операцію.
— Операцію? — не зрозуміла вона.
— Це не боляче. Ви вже зазнавали такої операції. Ви чули коли-небудь, як клин клином вибивають?
Вона дивиться на мене.
— А це подіє? — питає вона.
— Авжеж, подіє. Якщо ви прийдете на операцію.
Вона випила, що там було, не моргнувши, і вийшла. Я пішов до дверей.
— Ну як, домігся? — питає Джоді.
— Чого домігся? — перепитую я.
— Та вже хай,— каже він.— Не збираюсь я тобі на заваді ставати.
— А, це ти про цю,— кажу.— їй просто одні ліки були потрібні, у неї важка форма дизентерії, і вона соромиться говорити про це незнайомим людям.
А ввечері як на те саме було моє чергування, я допоміг старому хрінові зібратися, надів на нього капелюха й випровадив з аптеки десь так о пів на дев'яту. Я ще провів його до перехрестя й подивився вслід, поки він не пройшов під двома вуличними ліхтарями і зовсім зник удалині. Тоді вернувся в аптеку, дочекався дев'яти тридцяти, погасив світло з вулиці, замкнув двері, залишивши тільки одну лампу в глибині приміщення, сам пішов на місце й насипав порошку талька в шість пакетиків, трохи прибрав у підвалі і вже був готовий.
Вона з'явилася рівно о десятій, перед тим, як вибили дзиґарі. Я впустив її, і вона хутко ввійшла. За дверима, як я виглянув, нікого не було, тільки якийсь хлопчина в комбінезоні сидів край тротуару.
— Тобі чогось треба? — спитав я.
Він нічого не відповів, а лише втупився в мене. Я замкнув двері, погасив світло й вернувся до неї. Вона чекала. Тепер вона на мене не дивилася.
— Де ж вони? — спитала вона.
Я дав їй коробку з пакетиками. Вона покрутила їх в руках, подивилась на пакетики.
— А ви певні, що це подіє? — спитала вона.
— Авжеж подіє,— кажу.— Коли ви отримаєте решту лікування.
— А де я повинна його отримати? — питає вона.
— Внизу, в підвалі,— відказую.
ВАРДАМАН
Тепер стало більше місця й видніше, тільки у крамницях темно, бо всі розійшлись по домах. У крамницях темно, але коли ми проходимо, по вітринах відбивається світло. І на деревах навколо управи світло. Воно сидить на деревах, а в будинку управи темно. Дзиґарі на цьому будинку дивляться на чотири боки, бо вони не темні. І місяць теж не темний. Не дуже темний. Дарл він поїхав до Джексона він мій брат Дарл мій брат. Тільки то було в той бік, і тому рейки зблискували.
— Ходімо в той бік, Дьюї Делл,— кажу я.
— Навіщо? — відказує вона. Рейки зблискували у вітрині, а поїзд був такий червоний. Але вона сказала, що міським хлопчакам його не продадуть.— Нічого, він буде там і на різдво,— каже Дьюї Делл.— Доведеться почекати до різдва, тоді його знову виставлять.
Дарл поїхав до Джексона. Багато хто не їде до Джексона. Дарл мій брат. Мій брат їде до Джексона
Ми йдемо, і світло йде поряд з нами, воно сидить на деревах. На всі боки те саме. Воно звертає за будинок управи, і тоді його вже не видно. Але його видно у чорних вікнах он там. Всі вже розійшлись по домах спати, крім нас із Дьюї Делл.
Іде поїздом до Джексона. Мій брат
Усередині одної крамнички світиться. У вітрині дві здоровенні склянки з содовою водою, червона й зелена. Таких і двоє дядьків не подужали б випити, і навіть два мули. І дві корови. Дарл
У дверях показується якийсь чоловік. Дивиться на Дьюї Делл.
— Почекай тут,— каже Дьюї Делл.
— А чого мені туди не можна? — питаю я.— Я теж хочу.
— Почекай на вулиці,— каже вона.
— Добре,— погоджуюсь я. Дьюї Делл входить всередину. Дарл мій брат. Дарл збожеволів
Ходити важче, ніж сидіти на землі. Він стоїть у розчинених дверях. Дивиться на мене.
— Тобі чогось треба? — питає він.
Голова у нього прилизана. У Джуела вона теж іноді така( А у Кеша — ні. Дарл він поїхав до Джексона мій брат Дарл. На вулиці він їсть банан. Може, краще бананів поїси? — сказала Дьюї Делл. Почекай до різдва. Тоді він знову там буде. Ти його побачиш. Тож у нас будуть банани. Ми цілу торбу купимо, ми з Дьюї Делл. Він замикає двері. А Дьюї Делл усередині. Потім і світло гасне.
Він поїхав до Джексона. Збожеволів і поїхав до Джексона. Багато хто не збожеволів. Тато, Кеш, Джуел, Дьюї Делл і я не збожеволіли. Ніколи ми не божеволіли. І до Джексона ми не поїхали. Дарл.