— Поніс віддавати позичені лопати,— сказав він.
— Атож,— сказав я.— Де ж пак, він же мусив позичити лопату, щоб поховати власну дружину. Якщо він ще й ями не позичив. Шкода, що ви й його туди не поклали... Що, боляче?
— Та не так, щоб дуже,— відповів він, і краплі поту, здорові, як мармурові кульки, побігли у нього по обличчю, і воно стало такого кольору, як промокальний папір.
— Звичайно, не дуже,— сказав я.— До наступного літа ти чудово зможеш шкутильгати на одній нозі. Тоді вона тобі вже не болітиме, що й казати... Твоє щастя, що це та сама нога, яку ти вже раніше зломив,— сказав я.
— Отож і тато так само каже,— сказав він. •
МАКГАУЕН
Тільки-но я ввійшов у рецептурну й почав шоколаду собі наливати, коли вертається Джоді й каже:
— Слухай, Скіте, там жінка якась питає лікаря, і коли я її спитав: "Якого вам лікаря?" — так вона каже, того лікаря, що тут працює. Я кажу — немає тут ніякого лікаря, а вона однак стоїть і дивиться в цей бік.
— Що за жінка? — питаю.— Скажи їй, нехай звернеться до Ел-форда.
— Селючка,— каже він.
— Спровадь її звідси до окружної управи,— кажу йому.— Скажи — всі лікарі поїхали в Мемфіс на конференцію перукарів.
— Ну добре,— каже він, виходячи.— Але вона навіть дуже нічогенька, як на селючку.
— Стривай-но,— кажу. Він' зупинився, а я підійшов і заглянув у шпарину. Але проти світла нічого не міг розгледіти, хіба те, що ноги у неї були гарні.— Кажеш — молода?
— Та з вигляду мов ягідка, як на селючку.
— На ось,— кажу, простягуючи йому шоколад.
Скинув я фартуха й вийшов. Вона й правда була нічогенька. З таких ото чорнооких, що й ножа тобі в спину встромлять, коли що не так. А таки нічогенька! В аптеці більше нікого не було — обідня ж пора.
— Я вас слухаю,— звертаюсь до неї.
— Ви — лікар? — питає вона.
— Звичайно,—І відповідаю. Вона одвела од мене погляд, розглянулась.
— А можна пройти туди трохи далі? — питає.
Було саме чверть на першу, але я пішов і попросив Джоді постояти на сторожі й свиснути, у разі старий з'явиться, хоч він узагалі приходить рівно о першій, не раніше.
— Краще не починай,—каже Джоді,—Він же тебе під зад коліном, що й не зоглядишся.
— Він ніколи раніше першої не повертається,— я йому.— Ти ж побачиш, як він заходитиме на пошту. Тож витрішок не купуй, і зразу ж тоді свиснеш.
— А ти що там збираєшся? — питає він.
— Ти надвір паси оком. Потім розкажу.
— І помічника тобі не треба?
— Що ти собі в біса думаєш? — я йому.— Тобі що тут, кінний розплідник? Ти його пильнуй. А я іду на переговори.
Я пройшов у глибину приміщення. Став біля дзеркала, пригладив чуприну і вернувся до рецептурної, де вона чекала. Вона розглянулася по боках, а тоді подивилась на мене.
— Ну,—кажу я,— які ж у вас неприємності, пані?
— Це по-жіночому,— каже вона і пильно так дивиться.— Гроші я маю,— додає.
— Ага,— кажу.— У вас уже є неприємності по-жіночому, чи ви їх хочете мати? Якщо так, то я саме той лікар, що треба.
Ну ж ці селючки. Ніяк не можуть втямити, чого потребують, а потім ніяк не можуть цього пояснити. На годиннику було двадцять на першу.
— Немає їх у мене,— каже вона.
— Чого немає? — питаю.
— Немає їх,— каже вона.— У тому ж бо й справа.— Вона дивиться на мене.— А гроші я маю.
Тепер до мене дійшло.
— Ага,— кажу.— У вас у животику завелося щось таке, чого ви не хотіли б там мати.— Вона дивиться на мене.— І ви хотіли б трохи більше його, а чи трохи менше?
— Гроші я маю,— каже вона.— Він сказав, що в аптеці на ці гроші можна чого-небудь дістати проти цього.
— Хто так сказав? — питаю.
— Він,— каже вона й дивиться просто на мене.
— Імен можете не називати,— кажу.— Той, хто сунув жолудя вам у живіт? Це він вам так сказав? — Вона не відповідає.— Ви ж не заміжня, ні?
Персня у неї я не бачив. Але, можливо, вони й не знають, навіщо перстень?
— Гроші я маю,— каже вона і показує їх мені, загорнуті в хустинку: десять доларів.
— Я не сумніваюся, що ви їх маєте,— кажу.— Це він вам дав?
— Атож,— відповідає вона.
— Котрий саме? — питаю. Вона дивиться на мене.— Котрий з них дав вам гроші?
— А він тільки один,— каже вона й дивиться на мене.
— А далі що? — питаю. Вона мовчить. У підвалі тим незручно, що тільки один вихід, і він за внутрішніми сходами.— Така ж гарненька дівчина, як ви.
Вона дивиться на мене й починає загортати гроші назад у хустинку.
— Хвилиночку,— кажу я, і обходжу прилавок.— Ти чув коли-небудь про того хлопця, що розтяг собі вухо? — питаю.— Він потім став глухий, як пень.
— Сплавив би ти її звідси, поки не заявився старий,— каже Джоді.
— Якщо ти стоятимеш при вході, за що старий тобі платить, він нічого не запопаде, навіть мене,— кажу йому.
Він помалу рушає до входу.
— А що ти думаєш з нею робити, Скіте?
— Не можу тобі сказати,— відповідаю.— Це було б неетично. Ти йди і пильнуй.
— Скажи, Скіте,— просить він.
— А пішов ти! — кидаю я.— Рецепт випишу, та Й годї.
— За жінку він, може, й нічого не зробить, але якщо накриє тебе з рецептами, то вже неминуче копняком під зад спустить.
— Мені й не такий старий хрін під зад давав,— кажу я.— Іди й пильнуй, коли він прийде, ну!
Я повертаюся. На годиннику вже.за чверть перша. Вона зав'язує гроші в хустинку.
— Ніякий ви не лікар,— каже вона.
— А от таки й лікар,— кажу я. Вона дивиться на мене.— Це тому, що я надто молодий з вигляду, чи тому, що надто вродливий? — питаю.— У нас тут раніше була ціла гурма лікарів, з яких порохня сипалась. Джефферсон був справжнім притулком для підтоптаних лікарів. Але справи пішли на спад і люди були такі здорові, що нарешті одного чудового дня здогадалися, чому жінки зовсім перестали хворіти. І тоді вигнали всіх старих лікарів і запросили нас, молодих і симпатичних, які можуть подобатися жінкам, і тоді жінки знову розхворілися й справи пішли вгору. Тепер по всій країні так роблять. Хіба ви не чули? Може, це тому, що. ви ніколи не зверталися до лікаря.
— Тепер от довелося,— каже вона.
— І ви, на щастя, натрапили на того лікаря, що саме розуміється на цьому, я вам уже казав.
— То у вас є що-небудь від цього? — питає вона.— Гроші я маю.
— Ну,— кажу їй,— лікар, звичайно ж, безліч речей на світі повинен вивчити, поки навчиться лікувати, це він просто мусить. Але ж я не знаю, які саме у вас неприємності.