— Атож. Він тямущий.
— Справді. Вернон тямущий. А проте все-таки брід мав би зберегтися. Вернон ніколи б і не вивіз дерево звідси, якби не розчистив давньої дороги. Гадаю, ми ще не збилися.
Він спокійно розглядається, як стоять дерева, похилені одне туди, друге сюди, дивиться назад на позбавлену основи дорогу, більш-менш вгадувану в повітрі з розміщення оголених від гілля і зрізаних дерев, так наче вона, затоплена водою, звільнилася від землі й знялася вгору, щоб своїм примарним виглядом ще дужче посилити навколишню пустку, через яку ми проїжджаємо, спокійно балакаючи про віковічну дбайливість і всякі такі звичні речі. Джуел дивиться на Кеша, тоді на мене, на обличчі його проступає спокійна й допитлива зосередженість, кінь тихо й розмірено тремтить під ним.
— Він міг би обережно проїхати наперед і промацати дорогу,— кажу я,
— Справді,— каже Кеш, не дивлячись на мене. Обличчя його обернене боком, коли він дивиться вперед, куди рушив Джуел.
— Не може він річище проґавити,— кажу я. Та й як не помітити, його ж за півста ярдів видко.
Кеш не дивиться на мене, я бачу тільки обрис його обличчя.
— Якби знати, я приїхав би сюди минулого тижня й усе роздивився.
— Тоді ще стояв міст,— кажу я. Він не дивиться на мене.— Уїтфілд перебрався тут верхи на коні.
Джуел оглядається на нас, обличчя його стримане, насторожене й задумане. Він тихо питає:
— Чого ви хочете, щоб я зробив?
— Треба було мені таки під'їхати сюди минулого тижня й роздивитися,— каже Кеш.
— Не могли ж ми загодя знати,— кажу я.— Ніяким побитом не могли.
— Я поїду попереду,— каже Джуел.— Можете триматися за мною.— Він спонукає коня рушити з місця. Той покірно щулиться, Джуел нахиляється до нього, щось говорить, мало не силою підносить його, кінь обережно переставляє копита, щоб менше бризкало, сам тремтить, дихає хрипко. Джуел умовляє його, шепоче щось.— Іди,— каже він.— Не бійсь, я не дозволю, щоб тобі що сталося. Рушай-но.
— Джуеле,— каже Кеш. Джуел не обертається. Він підострожує коня.
— Він же вміє плавати,— кажу я. Якби дати коневі трохи часу... Немовлям він тяжко хворів. Мама сиділа при світлі лампи, а він
лежав на подушці у неї на колінах. Ми прокидалися і бачили, як вона сидить з ним. І ані звука від них обох.
— Та подушка була більша за нього,— каже Кеш. Він хилиться трохи наперед.— Треба було мені приїхати сюди минулого тижня й оглянути. Треба було.
— Атож,— кажу я.— Він ні головою, ні ногами не діставав до країв подушки. Але ти ж не міг загодя знати.
— Таки треба було.— Він смикає віжки. Мули рушають у посторонках, колеса шлопотять по воді. Він оглядається на Едді.— Труна нерівно стоїть,— каже він.
Нарешті дерева розступаються, серед вкритої води Джуел сидить верхи впівоберта, кінь уже занурився по живіт. На тому березі ми бачимо Вернона, тата, Вардамана й Дьюї Делл. Вернон махає нам. радить узяти нижче за течією.
— Ми надто високо зайшли,— каже Кеш.
Вернон ще гукає щось, але слів сюди не чути через шум води. Вона суне тепер суцільною глибокою лавою, без сплесків, що й не помітно її руху, аж оце — пропливає колода, звільна перевертаючись у воді.
— Ось простеж за нею,— каже Кеш.
Ми стежимо за колодою і бачимо, як вона на мить зупиняється й наче зависає, позад неї течія утворює щільну хвилю, перехлюпується через колоду, підбиває її сторчма й пориває вперед.
— Отам брід,— кажу я.
— Атож,— каже Кеш.
Ми знов дивимось на Вернона. Він махає руками згори вниз. Ми переходимо нижче за течією, повільно і обережно, не зводячи погляду з Вернона. Він опускає руки.
— Ось тут,— каже Кеш.
— Ну то гайда вже на той бік, хай йому біс,— каже Джуел. Він підганяє коня.
— Стривай,— каже Кеш. Джуел знову зупиняється.
— Якого біса? — каже він. а
ДР5,
Кеш дивиться на воду, тоді обертається до Едді.
— Вона нерівно стоїть,— каже він.
— То вертайся на той бісів міст і там переходь пішки,— каже Джуел.— Ти й Дарл, обоє. А мене пусти на підводу.
Кеш не звертає на нього ніякої уваги.
— Вона нерівно стоїть,— повторює він.— Отож-бо. Треба дуже обережно з нею.
— То й оберігайся, якого біса! — каже Джуел.— Забирайтеся з підводи, дайте я сяду. Якщо ви боїтесь переправити її, то, їй-богу...
Очі його бліді, мов дві вибілені тріски. Кеш дивиться на нього.
— Ми її переправимо,— каже він.— Послухай, що тобі треба зробити. Вертайся назад, пішки перейди по мосту, спустися тим берегом і там зустрінеш нас із мотузкою. А твого коня забере до себе Вернон, поки ми повернемось.
— Іди ти під три чорти! — каже Джуел.
— Бери мотузку, спускайся тим берегом і будь напоготові,— каже Кеш.— Тут і двох вистачить: один править, другий її підтримує.
— Та ну тебе к бісу! — каже Джуел.
— Нехай Джуел візьме кінець мотузки, перейде річку вище по течії і там її закріпить,— кажу я.— Зробиш це, Джуеле?
Джуел гостро так дивиться на мене. Кидає швидкий погляд на Кеша, тоді знов на мене, очі насторожені й гострі.
— Чхати я хотів. Ото аби щось робити! Посідали тут, чортяки, хоч би пальцем...
— Справді, так і зробімо, Кеше,— кажу я.
— Гадаю, таки доведеться,— каже Кеш.
Сама річка не має і ста ярдів завширшки, тільки тато, Вернон, Вардаман і Дьюї Делл і порушують цю суцільну однотонну пустку, яка страхітливо ледь похитується з боку на бік, наче ми досягли місця, де рух спустошеного світу раптом набирає розгону перед тим, як його поглине прірва. Вони здаються там карликами. То так, ніби простір між ними й нами став як час, необоротним. Ніби час уже не біг попереду, дедалі зменшуючись, а проліг рівнобіжно поміж нас, як петлястий мотуз, що його б треба удвічі довшого, ніж справжня відстань від них до нас. Мули стоять, передні ноги ледь скошені, крижі виступають з води. Вони дихають важко, аж наче стогнуть нутром; коли оглядаються, в очах у них шал, смуток, розгубленість і розпач, наче вони вже побачили у щільній воді прообраз нещастя, але сказати про нього не можуть, так само як ми не можемо його побачити.
Кеш знову сідає на підводу. Він кладе руки на Едді, трохи зрушує її з місця, його схилене над нею обличчя спокійне, задумане й зосереджене. Він бере скриньку з інструментом і заштовхує під сидіння; ми вдвох пересовуємо Едді вперед, вклинюємо її між тою скринькою та бортом підводи. Потім він дивиться на мене.