— Я його у тебе не прошу,— каже він.— Я завжди сам можу подбали ,п£о,себе й.,іфО,своїх. Я не прошу, щоб ти ризикував своїм мулом. Це ж не твоя небіжчиця, я до тебе нічого не маю.
— Треба було вернутися й відкласти до завтра,— кажу я.
Вода була холодна. Вона була щільна, як шуга, тільки що рухлива. Частина її була звичайною водою, яка тече під цим самим мостом одвіку, але коли з неї вивергалися раз у раз колоди, то ти вже не дивувався, що це теж була складова частина води, і несподіванки, і погрози.
Тільки коли ми перейшли на протилежний бік, вибралися з води й відчули тверду землю під ногами — ось тоді мене взяв подив. То було так, наче ми й не сподівалися, що міст скінчиться на другому березі чимось певним, як от та твердь, по якій ми перше ступали й добре її знали. І наче це зовсім і не я тут опинився, бо ж у мене мало б бути трохи більше глузду, щоб не лізти у таку небезпеку. І коли я оглянувся назад і побачив той берег і свого мула там, де ще недавно й сам стояв, і подумав, що мені ж доведеться якось вернутися туди, то зрозумів, що цьому не бувати, ніяка сила не примусить мене перейти цим мостом удруге. А проте я був таки тут, хоч тепер ніщо не примусило б мене перейти ним ще раз, навіть сама Кора.
Поруч був той малий. Я сказав йому:
— Знаєш, краще тримайся за мою руку.
Він зачекав трошки й ухопився за мене. Хай йому грець, коли мені не здалося, що він зумисне підступив до мене, щоб підтримати, він так ніби казав: "Нічого з вами не станеться". То так, ніби він казав про відомі йому райські кущі, де двічі настає різдво разом з днем подяки і триває цілу зиму, весну й літо, і про те, що як я лишуся з ним, то й мені буде добре.
Оглянувшись на свого мула, я весь той берег, як у бінокль побачив — стояв там мул, а далі лежала розлога земля і на ній був мій будинок, просяклий потом, так, немов чим більше поту, тим розлогіша земля, і чим більше поту, тим ладніша домівка, бо Корі без ладної домівки не можна, Кора повинна почуватись, як дзбан з молоком у струмку: треба мати ладного дзбана, а ні, то прудкого струмка, отож як буде великий струмок, то можна обійтись і без ладних та міцних дзбанів, бо це твоє молоко, прокисле чи ні, бо ти волів би молоко, що скисає, аніж таке, що не скисає, бо ти ж мужчина.
А він тримався за мою руку, рука його була така гаряча й довірлива, що мені хотілося сказати: "Глянь-но. Бачиш — мул онде? Йому тут нема чого робити, то він і не пішов сюди, бо він просто мул. Отак і доросла людина не раз бачить, що в дітях більше тверезого глузду, ніж у неї. Тільки вона не хоче перед ними цього визнати, поки в них не виростуть бороди. А коли вони обростуть бородами, їм без кінця не дає спокою думка, чи ж повернеться до них той тверезий глузд, який вони мали безбородими, тим-то не завадить визнати перед тими, хто морочиться речами, зовсім не вартими мороки, що ти й сам від них не кращий".
Ось так ми стояли і дивились, як Кеш розвертає підводу. Ми бачили, як вона знову опинилась на дорозі, слід якої губився на дні. Трохи згодом підводи вже не стало видно.
— Нам краще спуститися до броду, щоб у разі чого пособити,— сказав я.
— Я дав їй слово,— каже Енс.— Воно для мене святе. Ти, я знаю, шкодуєш, що встряв у це, але вона благословить тебе на небі.
— Що ж, обійти землю їм не вдалося, довелось лізти у воду,—• сказав я.— Ходім.
— А все через те, що ми вернулися,— сказав він.— Не щастить, коли вертаєшся.
Він стояв згорбатілий і похнюплений і дивився на порожній шлях за хитким мостом, що ховався під водою. І ця дівчина теж, в рд% ній руці тримаючи кошик з їжею, у другій —^згбр^Ьк1. У-'іпЙґЬ'Чббх ЇДУТЬ. ..... и '
Так затялися. Не страшать їх ні пожежа, мі земля, ні вода — їм аби допастися до торбинки з бананами.
— Треба було на день відкласти,— сказав я.— До ранку вона, може, спаде трохи. Можливо, сьогодні вночі дощ ущухне. І воді вже не буде як більше підніматися.
—Я обіцяв їй,— каже він.— Вона на мене надіється.
ДАРЛ
Перед нами біжить щільний темний потік. Він озивається до нас, бурмоче невгомонно й тисячоусто,-його жовту поверхню мережать потворні рухливі вихорці, короткоплинні, нестійкі, мовчазні й такі значливі, немов то під самою поверхнею пробуджується щось величезне й живе, щоб за хвильку знов запасти у сплячку.
Потік клекоче й бурмоче поміж спицями коліс та ногами мулів, жовтий, засмічений усяким непотребом і покритий клаптями шумовиння, наче він зіпрів і весь у милі, як заїжджений кінь. Через підлісок він проходить, видаючи якісь жалібні й задумливі звуки; очерет і лози в потоці хиляться, мов під вітром, рівненько поколихуються, ніби їх підтримують невидимі дроти з навислого гілля дерев. Над нескінченним плесом вони — дерева, очерет, кущі — стоять, позбавлені коріння, відділені від землі, схожі на привидів у цій широчезній, хоч і не безмежній пустці, де панує голос спустошеної і журливої води.
Ми з Кешем сидимо на підводі, Джуел на коні біля правого заднього колеса. Кінь тремтить, голубі його очі на видовженій рожевій морді округлі зі страху, дихання хрипке, як стогін. Джуел сидить рівно й випростано, мовчки й хутко дивлячись туди-сюди, обличчя спокійне, ледь бліде, насторожене. У Кеша обличчя теж поважно стримане, ми кидаємо один на одного довгі допитливі погляди, які вільно крізь очі поринають у ту надпотайну глибінь, де ми, Кеш і Дарл, на мить за-нишкли, обурені й непоступливі серед цих одвічних жахів та передчуттів, насторожені, потайні й безжальні. Коли ми говоримо, голоси наші спокійні й відсторонені.
— Ще наче не збилися з дороги.
— Ці два великих білих дуби зрубав Талл. Я чув, що давніше, коли бувала висока вода, по цих дубах знаходили брід.
— Це він, здається, два роки тому, коли заготовляв тут ліс. Певне, йому й на гадку не спадало, що хтось іще користуватиметься цим бродом.
— Атож. Мабуть, тоді. Тоді він чимало дерев тут вирубав. Казали, він на ці гроші викупив заставу.
— Так. Напевне, так і було. Вернон міг це зробити.
— Звісно. Щоб завести тартак, більшість тих, що тут рубають ліс, мусять мати збіса прибуткову ферму. Чи то крамничку. Але Вернон, мабуть, міг таки вирубати.