Команда надзвичайно зраділа. Коли не рахувати кількох птахів, забитих Поспєловим, люди два місяці не бачили свіжого м'яса. Кок одразу зварив їм чудову м'ясну юшку і нарізав великі порції вареного та смаженого м'яса.
— Хай їдять на здоров'я: змучилися, бідолахи, — казав Бутаков, що й сам схуд і змарнів за час плавання.
Надвечір несподівано почався шторм. "Константин" відстоювався на двох якорях у великій глибокій бухті, захищеній від вітру, але шторм не дозволив проміряти дно навколо острова і досліджувати його узбережжя. Проте Тарас Григорович був задоволений, зробивши кілька чудових акварелей з моря і з берега.
Море знов бушувало цілий тиждень. За цей час команда відгодувалася свіжим м'ясом, запаслася дровами і прісною водою, багато кращою, ніж з Барсакельмеса. Лише сімнадцятого вересня "Константин" наважився вийти в море і відкрив на північ від острова Николая невеликий низенький острів, який Бутаков назвав островом Наслідника, а трохи південніше — ще один острів, названий ім'ям їхньої шхуни.
Настала осінь. Від прикажчика рибальської ватаги Бутаков знав, що гирло Сирдар'ї восени мілкішає.
І це примусило його взяти курс від острова Константина до гирла Сирдар'ї, але щоб подолати мілини в дельті ріки довелося розвантажити корабель і перетягти його до ріки. Ошвартувавшись навпроти Косаральского форту, поруч рибальської ватаги в невеличкій затоці острова Косарал, де течія Сирдар'ї була ледве помітна, Бутаков спустив андріївський прапор, брейд-вимпел і тридцятого вересня став на зимівлю.
V. НА КОСАРАЛІ
За шістдесят дев'ять днів плавання Шевченко зжився з сім'єю моряків. Вони запалили його своїм ентузіазмом, своїм духом одвічних мандрівників, що мріють про невідомі острови та країни. Вони ввели його в коло своїх інтересів. Небезпеки і жорстокі бурі, які щохвилини загрожували їм смертю, загартували його вдачу. Він зрозумів, що віднині зв'язаний з цими людьми глибоким теплим почуттям.
Але на березі ця спайка мимоволі ослабла. Перший час вони ще ночували в кают-компанії, але від світанку до смерку кожен займався своїми справами. Обідали на березі, біля похідної кухні, але не всі разом. І почуття самотності і туги за батьківщиною знову охопило поета. Минулого року його тугу роз'ятрювала жагуча відраза до муштри. Тепер біль від розлуки з рідним краєм зливався з тихим смутком спогадів. Від вимушеного неробства з'явилося почуття власної непотрібності. Дійова вдача Шевченка не могла з цим миритися.
Жили вони тепер у своїх повстяних джеломійках: Бутаков з Поспєловим та Акишевим, Макшеєв з Шевченком і Вернером, а фельдшер Істомін ночував у недобудованому штабі та канцелярії Косаральського форту разом з його комендантом, поручиком Бого-моловим146, переведеним сюди з Орська.
Бутаков цілі дні проводив на високому мисі, який далеко висувався в море. Ще влітку там заклали форт Косарал, де повинні були зимувати моряки разом з півсотнею уральських козаків та загоном Орської піхоти. І Поспєлов та Акишев супроводили лейтенанта. На спорудженні форту працювали всі разом: матроси, козаки й піхота. Будували велику казарму на сто чоловік, два цейхгаузи, пекарню, стайню, вівчарню, клуню, житловий будинок, штаб з канцелярією, насипали вали, рили землянки, складали груби, крили бляхою дахи, робили саман і цеглу, місили на паливо кізяки. І Орські солдати та козаки здивовано помічали, що ніхто з начальства не дасться, не репетує, не загрожує кулаками та різками, а всі працюють ретельно й сумлінно і не потребують ніяких погроз.
Шевченко спробував включитися в цю напружену загальну роботу, але Бутаков категорично заборонив йому братися не за своє діло.
— Не застудіть собі руки, добродію мій, — суворо сказав він. — Допомагайте Вернерові упорядковувати колекції, пишіть вірші, малюйте, що хочете, читайте. А тут вистачить людей і без вас.
На початку жовтня прийшла в Раїм оказія. Сюди вона приходила разів три-чотири на рік, тому дожидали її з особливим нетерпінням.
Пошту для косаральців привезли з Раїма рибалки з ватаги і кинули купою на стіл у майбутній канцелярії форту. В одну мить кімната виповнилася людьми, а поручик Богомолов почав голосно викликати адресатів. Була така тіснява, що найближчі передавали викликаному лист і він одразу починав продиратися до виходу, щоб наодинці з насолодою прочитати теплі рядки, порадіти їм або важко зітхнути, коли звістки були сумні.
Шевченко і Вернер стояли в кутку і з хвилюванням та надією дивилися, як Богомолов бере лист за листом. Ось-ось виголосить він і їх прізвища. Але купа листів танула на очах, і нарешті вони упевнилися, що для них нема нічого. Кімната відразу спорожніла. Мовчки пішли вони до виходу. У Томаша тремтіли губи, він ледве стримував сльози. Шевченко тримався краще. Сутеніло. Мовчки лягли вони на свої койки, не дивлячись один на одного. Знадвору було чути, як сухо й тріскуче шарудить очерет. У відкритому тундуку згасало небо.
— Важко бути самотнім, — вирвалося в Тараса Григоровича. — Чекаєш листів, але ж чужі люди не розуміють, не можуть зрозуміти, як вони потрібні в неволі! Пече серце туга, як спрага в Каракумах. Була б у мене мати або дружина — вони б зрозуміли і написали б...
— Написали б! — гірко всміхнувся Вернер. — Ось у мене і мати, і дружина є. І сестри... І навіть дитина, якої я ще не бачив. А листів — нема. Мовчать вже третій рік. Краще б їх зовсім не було! Тоді б я не чекав марно. І був би спокійний твердий, як скеля.
І рвучко відвернувся обличчям до кереге.
Шевченко мовчав, потім підвівся, сів до столу, викресав вогню, запалив каганець і почав писати.
Приаральський степ був ще бідніший і пустельніший ніж біля Орська. Тут у всьому відчувалося сусідство двох пустель — Каракумів та Барсуків. Глинясті або кам'янисто-піщані пагорби де-не-де порослі колючками або ріденьким ковилем та сліпучо-білі солончакові низовини — чаші давно пересохлих озер — стомлювали зір своєю блискучою білизною. Голі кістяковидні кущики саксаулу й невідомо звідки принесені вітром прозорі кулі перекотиполя — ось і все, що бачив тут Шевченко, блукаючи в околицях Косаралу, крім хащів очерету, що сухо тріщали під вітром. І над усім цим низьке холодне жовтневе небо.