Поспелов доповів Бутакову, що, обігнувши острів з півдня, він знайшов глибину не більше двох-трьох футів на відстані півверсти від материка.
Бутаков зрозумів, що Токмак-Ата з'єднується з материком обмілиною, на захід від якої нема гирла ріки. Недурно там вода в морі прозоріша й солоніша, ніж на сході від острова.
День знов пройшов у повній нерухомості. На третій ранок дмухнув слабенький вітрець з північного сходу, затріпотів брейд-вимпел, потім паруси, і шхуна почала повільно і важко лавірувати. Але вітер скоро вщух, і, як і досі, назустріч шхуні йшла з півночі глибока дзеркальна зибінь, відносячи її знов до хівинського берега.
Бутаков виліз на топ грот-щогли і в зорову трубу побачив на південному сході величезну ріку, яка впадала в море кількома рукавами, а Акишев засік по компасу румби, поміж якими була дельта.
Опівдні Бутаков визначив координати своєї стоянки від Грінвічського меридіану, потім вирахував точне місце, де знаходиться дельта Амудар'ї, а ввечері наказав знов готувати шлюпку.
Треба було проміряти глибину гирла, щоб довідатись, чи можливе в ній судноплавство.
Беручись за таке ризиковане діло, Бутаков вирішив зробити все сам з прапорщиком Поспєловим. Веслярів вибрав він найміцніших і таких, що добре плавали. Сам Бутаков з Поспєловим були чудовими плавцями. Знов обгортали клоччям кочети, знов привели шхуну в бойову готовність і двоє сміливців з компасом і глухим ліхтариком спустилися в шлюпку. Шхуна стояла без вогнів. Тоненький ріг молодого місяця давно пірнув у море, небо затяти густі хмари, і чорна оксамитова ніч огорнула небо та землю глибоким мороком і мовчанням.
Шевченко сидів на палубі серед матросів, які навіть палити не наважувалися. Всі мовчали і напружено прислухалися, але не чути було навіть, як спадають краплі води з весел.
— Господи, заступи, помилуй і збережи раба твого Олексія, — раптом видихнув хтось схвильовано.
І одним беззвучним рухом кілька чоловік зняли свої безкозирки і побожно перехрестилися.
Зінаїда Тулуб. ISBN 978-966-97236-2-8.
273
— Тихов, ти? — пошепки спитав Шевченко, пізнавши голос бутаковського денщика.
— Я.А що?
— Нічого. Любиш ти свого лейтенанта.
— А як його не любити? Наша служба — важка і суворості вимагає, а бачив ти, Григоровичу, щоб наш лейтенант матроса чорним словом вилаяв або в пику дав? Свого вимагає, але людину в людині бачить і в найнебезпечніше діло сам пішов, за чужу спину не заховався.
— Не те, що ота німецька гадина Юнкер, з яким ми навкруги світу плавали, — заговорив і боцман Парфенов.
— А що, лаявся?
— Та що там лаявся!.. Звір звіром був. Пройде вздовж корабля, і то один, то другий матрос за його спиною в море зуби з кров'ю випльовує.
— Скільки через нього, недолюдка, народу загинуло! — відразу заговорили кілька чоловік, забувши обережність.
— Тихше! — суворо засичав унтер Абізеров. — Ідіть в кубрик, хлопці, коли розмовляти закортіло. Та й там тихенько.
Шевченко з кількома матросами, які плавали з Бутаковим на "Або", спустились у кубрик і розташувалися навколо стола.
— Коли б не Олексій Іванович, усі б ми давно в Атлантичному рибам на вечерю потрапили через отого Юнкера, — знову заговорив боцман.
Ми ще з Кронштадта не вийшли, а Юнкер вже частину екіпажних грошей пропив і програв. Один Бутаков корабель у кругосвітнє плавання готував, дарма що молоденький був, а Юнкер все з мамзелями в Пітері пиячив, — злісно вкинув естонець Терм.
— Так воно й було, — ствердив Парфенов. — 3 самого Копенгагена один сором нашому флоту від нього був. З'їде на берег — і в ресторан або до дівок. Пиячить, бешкетує, посуд б'є у лакеїв на голові. Кілька разів поліція його забирала, а потім наш консул його виручав.
— Привезуть його п'яного, — підхопив Терм, — піднімуть на корабель, як труп, а він кого ногою, кого рукою де доведеться тиче. Всіх нас линьками шмагав, на реї при штормовому вітрі, знущаючись, во фрунт становив. Не один звідти за борт звалився. Добре, коли виловлять, а ні — так батюшка відразу по новопреставленому рабу Божому панахиду править. Ненавиділи ми того Юнкера, як сатану, навіть пани офіцери теж його не терпіли.
— Прийшли ми на Камчатку, — знов заговорив Парфенов, затягуючись цигаркою, — здали вантаж, а на транспорті ані палива, ані харчів. Авачинська губа вже кригою бралася, треба було або пробиватися на вільну воду, або зимувати на Камчатці. Побачив Олексій Іванович, що підступає біда, і наказав команді сокирами рубати кригу. Два тижні рубали ми її день і ніч, але поки ми надсаджувалися, Юнкер, замість риби або оленини для команди, купив дванадцять їздових собак камчатської породи для "всепідданійшого подарунка государю імператору", і тих псів довелося ще годувати. Ох і голод тоді для нас настав!
— Розкажи краще, як ми в Бразілії голодували, — перебив марсовий Клюкін.
— Не підганяй! Ніч велика, — відмахнувся боцман. — Поки наш лейтенант повернеться — все встигнемо розказати. Ух, і шпурляло ж нас хвилями в тому Тихому океані! Тут одну ніч похитало і то смертний час згадали, а що Арал проти Тихого? Калюжа! А хвилі там які! Суне наче справжня гора. Таких будинків у Петербурзі на Невсько-му нема. Камбуз заливало. Гарячого не варили. Горілки не було, бо Юнкер все вихлестав. Мокрі ходили до нитки. Сухарі попліснявіли. Цілий місяць штормило. Нарешті затихло. Думали, зайдемо на Сандвічеві острови по харчі, бо ж собакам віддали останнє. Правда, наші хлопці під кінець у море їх мало не всіх покидали: хвилею, мовляв, змило. Але Юнкер нікуди не зайшов і гнав корабель до миса Горн. Голодували ми так, що щурів поїли і останніх двох собак зварили і з'їли. Почалася цинга. Люди мруть, а Юнкер п'є без просипу. Тут вже офіцери за нас заступилися. Всі свої консерви в загальний казан віддали, а Юнкеру сказали, що не дозволять матросів катувати. Вони з ним не віталися, розмовляли тільки в службових справах і писали йому на нього самого рапорти: так, мовляв, і так, доводимо до вашого відома, що лейтенант Юнкер веде нетверезе і непристойне життя, незаконно витрачає державні гроші і державне майно, знущається з команди. Просимо вжити суворих заходів. Напишуть і сунуть йому в руки. А команда гине. Щодня спускали в море померлих, бо ж люди труїлися гнилим м'ясом або мерли з голоду. Батюшка не встигав підправляти похорон. Нарешті зайшли ми в ту річку... ми її... Риво-Живейро...