За дві години до світанку почали мазати вози, згортати намети і вантажити верблюдів, щоб ранковим холодком пройти перший перехід. На щастя, дмухнув північний вітер, і стало так холодно, що солдати повдягали шинелі. Довелося й Тарасу Григоровичу натягти її поверх свого благенького легкого пальта.
Три дні не вщухав різкий норд. Солдати вже почали глузувати з старих бувалих вояків, коли раптом вітер затих, і за годину замість холоду настала така непереносна спека, що термометр Бутакова показав у тіні 40 по Реомюру. Закопане в пісок куряче яйце зварилося в ньому за п'ять хвилин. Люди обливалися потом і мучилися від спраги, а розвідники не знайшли знайомих колодязів, що були засипані після останньої піскової бурі. Довелося пройти ще десять верст до інших найближчих колодязів, і цей перехід був важчий триденного попереднього переходу, а вода в колодязях була гірко-солоною.
З огидою пили її змучені люди. Шевченко пив, як п'ють ліки, трохи присмачивши лимоном, подарунком Макшеєва,
Вирушили в дальшу путь перед світанком. Дорога йшла по дну висохлого озера. Земля була вкрита шаром сніжно-білої солі. Під низьким ранковим сонцем вона здавалася ніжно-рожевою, але, коли сонце піднялося вище, вона стала такою сліпучо-білою, що очам було боляче на неї дивитися.
— Не дивіться, — попередив Тараса Григоровича Бутаков. — Осліпнете і не побачите багато цікавого.
Шевченко недовірливо глянув на Бутакова.
— Зводьте, друже мій, слухатися команди, — по-дружньому посварився на нього Бутаков. — Я довго плавав у північних морях. Там люди хворіють на снігову сліпоту. А оця сіль блищить, як справжній сніг.
Дійсно, незабаром Шевченкові перед очима стало все зливатися і мерехтіти. Тепер він ішов, дивлячись на копита макшеєвського коня.
Нарешті біла рівнина залишилася позаду, і транспорт знов пішов сіро-жовтими барханами, які ставали все нижчі й нижчі. Де-не-де з'являлися навіть кущики саксаулу, на яких вже обсипалися квіти і на вістрях свіжих паростків з'явилися манюсінькі коробочки з насінням. А ще за один день далеко-далеко на півдні стало видно вузеньку синю смужку.
— Здрастуй, жадане Синє море! — з глибоким хвилюванням вимовив Бутаков. — Таки добралися до тебе!
І, скинувши кашкет, перехрестився.
Люди вмить пожвавішали. Навіть коні без батогів прискорили крок і налягали на хомути, поводячи схудлими боками. Ніздрі їх вже ловили свіжість морських просторів. Наступного дня, опівдні, транспорт підійшов до одної з північних заток Аральського моря. Солдати, їздові, погоничі верблюдів і козаки — всі разом кинулися до теплих хвиль, що з шелестом набігали прозорими бганками на піскуватий пляж. Солдати на бігу здирали з себе пояси, мундири й сорочки, по-хлоп'ячому реготали й кидалися в хвилі, але, ковтнувши води, починали одразу плюватися:
— Матінко! Людоньки! Води до крайнеба, а нема чого пити! — охкали вони й бризкали один на одного водою.
— Певно, й риба в ньому плаває не солодка, як, наприклад, карась або щупак, а сама лише солона таранка та оселедець, — здогадався один з їздових.
— Та й огірки солити в ній зручно: набери повне барило та сип огірки з кропом, з часничком та з дубовим листям.
До Раїма залишалося два денних переходи, добре одпочивши, люди зробили їх навіть швидше. Важку п'ятдесятиденну подорож було закінчено. Шевченко, що майже ввесь шлях пройшов пішки, схуд і засмаг, фізично втомився, але був бадьорий і веселий. Нерви його врівноважилися.
Перші три дні він, як і всі, лише спав або лежав на м'якому піскуватому березі Сирдар'ї, розмовляв з солдатами Орського гарнізону й нічого не малював.
Потім генерал Шрейбер з піхотою та з козаками почав збиратися в зворотну путь, залишивши в Раїмі два взводи п'ятого батальйону під командою поручика Богомолова та півсотні козаків зимувати разом з моряками на острові Косарал.
З теплим сумом попрощався Шевченко з своїм колишнім "дядькою" Кузьмичем та багатьма іншими солдатами. І не один з них, обіймаючи Кобзаря, втер кулаком сльозу. Навіть у злодійкуватого Козловського щось здригнулося в серці, коли він востаннє тиснув руки поета:
— О ревуарь! — сказав він з несподіваним сумом, як завжди, калічачи французьку мову — Мені дуже шкода прощатися з вами, мон шер амі*. Іноді мені здавалося, що з вами я знов стаю порядною людиною... Але тепер...
І він безнадійно махнув рукою й швидко пішов геть своєю вихлястою чудернацькою ходою.
* Мій дорогий друже (фр.)
III. ШХУНА "КОНСТАНТИН"
Раїмський форт стояв на гребені гори, а навколо розкинулася зелена низовина. Розкішні луки непомітно переходили в зарості очерету, крізь які лише де-не-де проблискувала сонячна зибінь повноводої Сирдар'ї. В самому форті, посеред плацу, стояв високий кам'яний пам'ятник на могилі померлого сто років тому батира Раїма126, ім'ям якого й назвали форт.
Прибувши в Раїм і відпочивши три доби, оренбурзькі теслярі та балтійські матроси ретельно взялися до збирання шхуни. Вибрали зручне місце на положистому березі Сирдар'ї, де не було кущів та очерету.
Працювали дружно й весело. Вже на другий день, наче кістяк велетенського ящура, стирчали над обмілиною шпангоути — ребра майбутнього корабля, міцно вправлені в килеву колоду.
За сорок вісім днів подорожі під пекучим сонцем чимало частин потріскалося й покривилося. Довелося або заміняти їх новими, або приганяти одну до одної, але ці дрібниці мало затримували робітників, і кістяк "Константина" швидко обростав обшивкою. На носі вже стирчав довгий бугшприт, ніби дзьоб хижого птаха. На березі шипіла в казанах смола. Щедро заливали нею шви бортів та днища, й усе вище й вище здіймалися на очах раїмців контури новонародженого корабля.
Поруч на грубо збитих верстатах стругали дошки, шаруділи тонкі шовковисті стружки — готували корабельну палубу та підлоги в кубрик і в каюту. Круглі металеві рами ілюмінаторів склили товстим дзеркальним склом, і чудовий запах свіжої смолистої деревини зливався з йодисто-солоним бадьорим подихом близького моря.
Шевченко сидів на піску під дощатою повіткою, де склали парусину та бухти каната, і з насолодою малював легенькі, пір'ясті хмаринки на небосхилі і обрій.