Минуло кілька днів, і якось Тарас Григорович помітив, що башкири і казахи, їздові та погоничі верблюдів, про щось перешіптуються й усі дивляться в один бік. Але хоч як уважно вдивлявся й Шевченко в той бік, він нічого там не помічав, крім темної цятки на грані неба й землі. А тим часом то один, то другий їздовий або погонич непомітно відділявся від транспорту й прямував у бік темної цятки. Це зацікавило Шевченка, і коли казахи стали покидати транспорт вже не поодинці, а по двоє й по троє, він не в втримав і спитав у найближчого з них:
— На що ви всі дивитесь? Що там трапилося?
— Мана аулья агач, — відповів той своєю мовою.
І башкир-перекладач, що скакав поруч, послужливо переклав його відповідь:
— Там святе дерево.
"Святе дерево"! Це було так несподівано й цікаво, що Шевченко не витримав: пішов за казахами. Пройшовши зо дві версти, він побачив улоговину, в якій росла пишна срібляста тополя. Вона була вже стара й дуплява, але, як і в юні роки, її верховіття привітно шелестіло густим свіжим листям, під нею був приємний холодок.
Підійшовши ближче, Шевченко зупинився вражений: всі нижчі гілки тополі були обвішані, наче різдвяна ялинка стрічечками, строкатими ганчірками, ґудзиками, пасмами фарбованої вовни і навіть шкурками ховрашків та диких котів.
Тарас Григорович зрозумів: це були жертви бідних синів цього голодного степу. Вони молилися цьому дереву з вірою і сподіванням, бо хіба не диво, що росте воно тут, серед пустелі, хіба може таке бути без втручання надприродних сил на цій першозданній землі, де нічого нема, крім похованих в її надрах кістяків велетенських передісторичних ящурів.
Довго й зворушено дивився поет на "святе дерево", і останній пішов доганяти транспорт.
Ще тиждень тривала їх подорож. Шевченко втомився, але залишався бадьорим і врівноваженим, і коли б його спитали, що він переживав у ці дні і про що думав, — він міг би щиро сказати: "Мені було легко дихати. Я був майже щасливий". Так, він з насолодою підставляв гаряче лице вільному вітрові, вдихав пахощі трав і річок, слухав сюрчання цвіркунів, шарудіння ховрашків у сухому ковилу, спів жайворонків, милувався рожевою піною хмаринок на світанку й димучими темно-бузковими стрічками їх увечері. Він бачив тріпотіння нічного неба в зоряних вогниках. Душа його зголодніла за красою, і він жадібно вбирав у себе все, що могло її наситити.
Він довго думав над розповідями Макшеєва про нові книжки, яких він ще не читав, і йому нестерпно хотілося догнати життя, яке вже випередило його на цілий довгий рік. Нові пісні ще не народжувалися в його душі, а серце вже радісно тріпотіло, передчуваючи їх. Але потяг до малювання прокинувся в ньому з такою непереможною силою, що він не залишав фарб і олівців на возі, щоб бути напоготові зробити першу-ліпшу зарисовку.
Дедалі частіше доводилося транспорту зупинятися на цілий день, щоб дати перепочинок знесиленим коням та людям. І на кожній з зупинок Шевченко малював. Він намалював річки Кара-Бутак та Іргиз з одноіменними фортами і відчував, що до нього поступово повертається і чітка твердість ліній, і почуття колориту.
На одному з таких перепочинків, коли Тарас Григорович відійшов далі у степ, щоб намалювати якусь вже напіввисохлу безіменну річку, до нього підійшов Крулікевич.
— Здоровенькі були! — радо привітав його Кобзар. — Сідайте. Поговоримо на дозвіллі...
— Я для цього й шукав вас, — відповів Крулікевич. — Не можу не розказати вам про разючі новини, які щойно почув від одного земляка з оренбурзького загону. Він теж конфірмований, але прибув з батьківщини тільки два місяці тому. Уявіть собі: в Парижі — революція! Повстали всім народом. Луї-Філіпп кинув проти повсталих національну гвардію, а вона перейшла на бік народу. Тоді він зрікся престолу і втік, а народ захопив Тюїльрійський палац, витяг на площу його трон і спалив на вогнищі перед очима незліченної юрби... Ну, утворили тимчасовий уряд, до якого увійшли два представники від робітників і жодного аристократа. Серед банкірів та фінансистів — паніка. Дуже було б цікаво довідатись, що думає про це наш самодержець. Він певно...
— Та розповідайте, на Бога, далі, що у Франції? — нетерпляче вигукнув Шевченко.
— Що ж?.. Оголосили республіку. Все там буяє й клекоче. Мало не побилися, вирішуючи, яким мусить бути державний прапор республіки: червоний чи, як і під час першої революції, триколірний. На чолі тимчасового уряду — поет Ламартін122 та якийсь Дюпон де л'Ер123. Більш нічого наш земляк не знає, бо його тоді вже арештували, і він навіть про це, що я вам розповів, довідався від дружини на останньому побаченні перед відправленням з Варшави.
— Ну, а у нас? Що в Польщі? Що в Росії? В Галичині? Невже й тепер там все мовчить?
— О ні! Хоч Краківська Республіка більш не існує, але й спокою там теж нема, як і скрізь у Польщі. Недурно і його, бідолаху, забрали.
Крулікевич озирнувся, хоч місцевість була така відкрита, що, здавалося, не було де сховатися й маленькому ховрашкові, і заговорив, нервово смикаючи Тараса Григоровича за рукав:
— Весь минулий сорок сьомий рік у Варшавській, Радомській, Люблінській та Августовській губерніях селяни масами відмовлялися сплачувати панам чинш та податки. Чимало фільварків було спалено. Багато дідичів забито, а ще більше управителів та економів. Навіть власті злякалися селянського руху, і великий князь Константин видав наказ, яким забороняє панам накладати на кріпаків будь-які податки, крім звичайних. Скрізь утворюються таємні товариства й гуртки, пишуть запальні прокламації, а в Галичині минулого літа спалахували дрібні повстання. Готувалися там до спільного виступу всією громадою, але через зраду кількох панків загальний виступ селянства був зірваний, бо австріяки арештували проводирів. Але й тепер в Познані щось готується. Ви ж знаєте, що під прус-ським чоботом нам найгірше доводиться. Вони не тільки грабують нас і руйнують нашу країну, але й почали нас онімечувати: закрили польські школи, заборонили польські газети й журнали. В установах польським урядовцям не дозволяють розмовляти польською мовою, примушують їх вивчати німецьку. Та хіба ж можна витримати таке жахливе знущання?! Сама земля там готова спалахнути пожежею: дай гасло — всі повстануть, як один, — від магната до останнього жебрака!