Бутаков здивовано звів брови.
— Он як! Хто ж це такий?
— Ви ж, Олексію Івановичу, теж трохи літератор, — втрутився Плетньов, — а художник, про якого наш молодий друг зараз заговорив, не тільки художник, але й надзвичайно талановитий поет. Це Тарас Шевченко, автор збірки малоросійських віршів під назвою "Кобзар". Вийшов він, здається, у сороковому році, а через рік знов вийшов другим виданням.
— Кобзар?! Шевченко?! Як же! Пам'ятаю! Яким же дивом опинився він в Оренбурзі?
— Не в Оренбурзі, а в Орській фортеці, у верхів'ї Уралу, — уточнив Чернишов. — Його торік арештували й віддали в солдати в один з лінійних батальйонів Оренбурзького військового округу.
— Ви можете врятувати його від страшних умов солдатчини, від муштри, від офіцерських ляпасів, шпіцрутенів, — додав від себе і Плетньов.
Бутаков вийняв записну книжку.
— Зачекайте, панове. Треба записати його ім'я, та всі інші дані, а потім вияснити, від кого це залежить: чи від військового міністра, чи від Оренбурзького військового округу. Та невже мені пощастить врятувати хоча б одну талановиту людину від Третього відділу?!
— Ось його листи. Прочитайте їх, Олексію Івановичу, — витяг Плетньов з шухляди обидва листи. — Прочитайте, і ви відчуєте, яка чортівська воля до життя, спрага творити, писати, малювати й боротися в цій людині.
— Причому не за себе боротися, а за людей, — задумливо сказав Бутаков після паузи, повертаючи Плетньову прочитані листи. — Можливо, ми з вами читали оце листи одного з найславніших наших сучасників. Хто знає...
— Ну, це ви вже перебільшуєте, — посміхнувся професор. — Він просто талановита людина з народу. Але хіба можна порівнювати його ну хоча б з Баратинським або з Жуковським? Або тим більше з Пушкіним, у якого російська мова піднеслася до рівня одної з перших мов земної кулі? Вище Пушкіна і за п'ятсот років ніхто не підстрибне.
І Плетньов почав одне з своїх довжелезних, розумних і нудних міркувань, які він так любив...
Не у всіх знайомих Шевченка було так легко добитися допомоги. Карл Павлович Брюллов тільки стенув плечима, коли Чернишов з Михайлом Лазаревським звернулися до нього.
Лазаревський не витримав:
— Гріх вам буде, Карле Павловичу, так, я б сказав, байдуже поставитися до одного з найкращих ваших учнів! Навіщо ж ви його тримали в своєму домі, годували кілька років, щоб потім зректися його, коли він гине!
— Хто вам дав право, — спалахнув Брюллов, блиснувши своїми вогняними очима, — так розцінювати мої вчинки! Коли сам государ сердитий на Шевченка, нічиї прохання його не переконають, а, навпаки, можуть тільки ще більш погіршити долю нещасного. Государ бачить у ньому людину, яка насмілилася образити імператорську фамілію. Тут треба навпаки: мовчати. Хай государ забуде про Шевченка, і тоді років через два в слушну хвилину подадуть йому на підпис рескрипт про помилування. А поки що кожне нагадування про Тараса тільки віддалить його звільнення.
— Але ж він тим часом загине! — вигукнув Чернишов, сплеснувши в долоні. — Сили ж його дійшли кінця!..
— Поговоріть з Орловим та Дубельтом, як мені не вірите, — сердито урвав його Брюллов і вийшов з кімнати.
Сумні й збентежені вийшли Чернишов з Лазаревським на вулицю, не знаючи, що робити далі. Досі на Брюллова покладали вони головну надію.
Попрощавшись з Лазаревським, Чернишов нерішуче постояв на розі, потім підкликав візника і поїхав на Васильєвський острів до Даля, якого Шевченко теж просив особисто одвідати і передати йому листа.
Славетний етнограф і збирач народних пісень, загадок та прислів'їв прийняв його не одразу. Він був хворий, і Чернишов довго сидів в його робочому кабінеті, заваленому паперами, товстими зошитами, картотеками і каталожними ящичками. Дивлячись на все це ніби хаотичне безладдя, в якому насправді була своя система, Чернишов гірко замислився. Навряд чи й тут пощастить йому зустріти співчуття до долі Тараса Григоровича.
— Пробачте, що примусив вас так довго чекати, — пролунав раптом голос Даля.
Він вийшов у халаті з компресом на шиї.
— Сідайте, будь ласка. Зовсім я хворий від нашої вічної вогкості, — говорив Даль. — Чим зобов'язаний вашим візитом?
— Я привіз вам листа від Тараса Григоровича Шевченка. Його заслали, вірніше, віддали в солдати в один із лінійних батальйонів Оренбурзького військового округу. Йому там дуже, невимовно важко. Він хворий і благає допомоги. Ось його лист.
Даль довго і уважно читав листа, потім акуратно згорнув його і засунув у конверт.
— Ви, певно, вже були у когось з його знайомих? — запитливо глянув він на художника.
— Був, — відповів Чернишов. — Брюллов каже, що рано ще клопотатися. А Шевченко тим часом загине.
Даль повільно пройшовся кімнатою, потім сів навпроти Черни-шова, витяг табакерку.
— Розкажіть мені все, що знаєте, про справу Шевченка і все, що сказав вам Брюллов та інші. Потім подумаємо, що можна зараз зробити.
Чернишов докладно розповів про свою зустріч з поетом у ріднім Оренбурзі, переказав розмову з Плетньовим і з Брюлловим. Даль слухав так уважно, що навіть забув про розкриту табакерку.
— Брюллов має рацію, — сказав він, коли Чернишов замовк. — Рано говорити про помилування, але клопотатися про полегшення його долі можна і треба. Добийтеся прийому в Дубельта або в Орлова. Просіть допомогти йому, як хворому. А поки що треба негайно написати йому листа та надіслати грошей і книжок. З грошима і в солдатах легше: за косушку горілки кожен унтер звільнить його від наряду. На жаль, я зараз не можу багато дати, але ось моя маленька частка, — вийняв він із старенького секретера двадцять п'ять карбованців.
Інші знайомі поета, крім щирого співчуття і кількох дрібних асигнацій, нічого не змогли дати, і Лазаревський з Чернишовим того ж дня надіслали Тарасу Григоровичу зібрані сімдесят п'ять карбованців і пакунок з теплою білизною, ліками та книжками. Думали послати і фарби, та не наважилися, щоб не накликати на Шевченка неприємностей.
Лікар Александрійський офіціально не був військовим лікарем, але тому, що в Орську не було жодного лікаря, його запрошували до тяжко хворих солдатів та офіцерів і на військові комісії. За це сплачували йому разову мізерну платню.