Понад годину через силу брів Шевченко обважнілими хворими ногами і раптом помітив, що починає сутеніти і небо затяглося сірою імлою. Він напружив останні сили. Йому здавалося, що Орськ десь зовсім близько, але у згуслому потоку поземки не блимав жодний вогник, а мороз міцніше й міцніше проймав тіло. Знеможе ний, захеканий, зупинився Тарас Григорович, щоб хоч мить передихнути.
"Кінець, — майнула думка, — Тільки невідомо, хто перший доконає мене: вовки чи мороз".
— Тарас-ага! Де ж ти зайшов, дорогий?! — раптом пролунав над його головою голос Жайсака. — Сідай на коня. Ай, куди подався! Хіба так можна? Тільки собаки тебе й знайшли.
І над головою Шевченка ніби виринула з пучини коняча голова, а над нею кошлатий малахай Жайсака. Його вовкодави старанно обнюхували поета. На поводу Жайсак вів другого осідланого коня.
Шевченко не знаходив слів для подяки. Сісти на коня він уже не міг. Жайсак спішився і спритно підсадив його у сідло, потім знов стрибнув на свого вороного і поскакав уперед, ведучи на поводу поетового коня.
— Ой бой, куди зайшов! Просто до вовчої улоговини, де саксауловий гай, — приказував Жайсак. — Жаман-Кала з одного боку, а ти пішов у другий бік. Певно, шайтан тобі очі відвів од вірного напрямку. Тільки шапка твоя трохи в поземку чорніла.
Добрих півгодини скакали вони клусом, поки не замайоріли перші вогники Орська. Коні зупинилися біля казарми. Шевченко насилу сповз на землю. Ноги його вже не згиналися.
— Зайди погрітися, — запрошував він Жайсака. — Ти ж мене від смерті врятував. Хоч чаю гарячого випий. Адже жіти закляк.
— Не можна! Треба табун дивитися. Вовків багато, — пояснив Жайсак, стрибаючи на коня. — Тільки не забудь, Тарас-ага, скажи майирам, хай вовків стріляють. Без майирів їх не подолаємо. Ну, я поїхав!
— Де пропадали так довго, мон шер? — зустрів Шевченка Козловський. — Певно, у писаря?
— До киргизів ходив. Ішов назад і заблукав, а цей юнак відшукав мене, коли я чорт зна куди зайшов. Я вже до смерті готувався, — казав Шевченко, обпікаючись гарячим чаєм, який приніс йому Кузьмич. — Думав, вовки живцем роздеруть.
— Хіба вовки на людей нападають?
— А то ні?! — буркотливо обізвався Кузьмич. — Вони тут люті, а на зріст з піврічне теля.
— Мене Джантемир-бай просив поговорити з офіцерами. Благає улаштувати облаву. Тільки навряд чи згодиться наш Мєш-ков займатися цим, — заклопотано сказав Шевченко, — як би їх зацікавити?
Козловський раптом закрутився на місці в якомусь шаленому захваті.
— Дякуйте Богові, мон шер, що є на світі вовки! Невже ви не розумієте, яке щастя пливе вам у руки?!
Шевченко здивовано глянув на нього і ліг на нари.
— Та зрозумійте нарешті, — обурився Козловський, — що це для вас єдиний випадок надовго позбутися причіпок начальства.
— При чому тут причіпки?
— А при тому, що "не підмастиш — не поїдеш", — з азартом вигукнув Козловський. — Але підмазувати треба тонко, розумно, тактовно, а облава — це просто геніальна штука! Ви улаштовуєте облаву. Нашому братові, солдату-нагоничу, підносите, крім казенної їжі, чарку горілки, а панів офіцерів напуваєте в дим. До того ж, кожен з них одержує по кілька вовчих шкур — своїх мисливських трофеїв — іна добрих півроку вони дають вам цілковитий спокій і на все — розумієте — на все, — багатозначно підняв він палець, — дивляться крізь пальці. Тепер нарешті зрозуміли?
— Але, по-перше, я нічого не тямлю в полюванні, а тому не зможу організувати облаву як слід; а по-друге, де взяти силу грошей на таку пиятику? З офіцерами самою горілкою не обійдешся: їм подавай ром та шампанське.
— А Джантемир нащо? Треба тільки йому пояснити, що за таку послугу слід добре почастувати офіцерів та й нагоничів не забути. Вовки жеруть у нього щоночі по два барани. Отже, йому вигідніше одразу втратити десять баранів, ніж до весни втратити сотню. А я досвідчений мисливець і вам допоможу. І зовсім безкорисливо, тобто ви мене, звичайно, почастуєте, як усіх. Але тоді вони й від мене надовго відчепляться.
Шевченко мовчав.
— Завтра ж підемо до Мешкова, — наполягав Козловський. — Прийдемо не як солдати, а як парламентери від Джантемира. Доб'ємося згоди Мешкова. Присягаюся, що він одразу дасть згоду. Від Мешкова поїдемо до Джантемира. Мєшков нам і коня дасть задля майбутнього випивону, а до бая з'явимось, так би мовити, офіційно, як представники Мешкова, і одразу розтлумачимо цьому товстому кнуру, по-перше, що він повинен дати нам якомога більше нагоничів з його киргизів, щоб не тягти всю роту в степ, і, по-друге, що треба добре напоїти і нагодувати офіцерів і солдатів. Потім візьмемо з собою цього вашого Жарайбека, чи як його там, і разом із ним оглянемо місцевість, де водяться вовки,
І в найближчі дні заготуємо все потрібне, купимо горілки і все це звеземо Джантемирові, бо влаштувати пиятику в Орську — неможливо. Грошима і всіма господарськими справами розпоряджатися будете ви, ая — головний єгер.
— Добре. Я подумаю і завтра вам відповім, — сказав нарешті поет і, коли Козловський відійшов своєю чудернацькою ходою, дістав олівець, уривок цукрового паперу і заглибився в складні арифметичні розрахунки.
З грошей, привезених Лазаревським і подарованих Лідією Андріївною, у Шевченка лишалося карбованців тридцять. Після довгих розрахунків, вагань і розмови і колишнім кухарем Ісаєвих Шевченко зрозумів, що цього вистачить на частування офіцерів і що план Козловського дійсно чудова нагода хоч на деякий час звільнитися від муштри.
XVIII. ОБЛАВА
Вранці Шевченко з Козловським пішли на квартиру до Мешкова. Поява Шевченка разом з Козловським надзвичайно здивувала майора, і він наказав покликати їх до кабінету.
— Що скажете? — спитав він, виходячи до них у халаті. — І чому порушуєте субординацію й звертаєтесь до мене, а не до ротного командира?
Говорячи, він з неприхованою цікавістю позирав на Шевченка.
— Ми, ваш скобродь, не в своїй інев ротній справі, — виструнчився Шевченко. — Був я вчора в аулі. Пішов послухати їхніх акинів до самого Джантемира, а Джантемир попросив мене передати вашому скобродію прохання від нього і від усього аулу, щоб допомогли їм винищити вовків. Дуже їм вовки дошкуляють: щоночі то коня, то пару баранів роздеруть, а то й більше. Благають улаштувати велике полювання, облаву... Подумали ми з товаришем, — кивнув Шевченко в бік Козловського, — і вирішили, якщо буде на те дозвіл вашого скобродія, влаштувати після Водохрещі велику облаву. Нашим козакам вовки теж не дають життя: серед білого дня до коней підбираються. Виділити б з півсотні піхоти та їх сотню в нагоничі. Киргизи б теж всім аулом прийшли. Оточили б ми ту улоговину, де саксауловий гайок і вовчі лігвища. Була б панам офіцерам приємна розвага, а людям велика користь: настріляли б сірих, а потім заїхали б в аул відпочити, попоїсти і випити з морозу, щоб боронь Боже, не застудитися. Ми б усе там улаштували заздалегідь. І для нагоничів знайшлася б чарочка і гарячий пиріг на заїдку, а Джантемир від себе бараниною теж почастував би.