Як голодний благає шматок хліба, благав прислати йому "ради поезії святої" хоч один томик Лєрмонтова та пісні Кольцова.
Надходило Різдво. На Україні з цим святом пов'язано безліч різних прикмет, звичаїв, легенд і обрядів, які дійшли до нас з глибокої дохристиянської давнини.
У Святвечір зранку не вивели солдатів на муштру, а наказали чисто прибрати й помити казарму. Всі, крім дворян Козловського та Білобровова, ретельно взялися за діло. В душі солдат раптом прокинулися теплі й дорогі серцю спогади дитинства. Одчайдушні п'яниці тремтячими руками витягали на мороз свої матраци, ковдри й одяг і сумлінно вибивали з них порох; другі під керівництвом одеського грека Кості Сахаджі, колишнього матроса, з милом і піском старанно "драїли" швабрами затоптану й запльовану підлогу, треті мили вікна й нари, знімали павутиння, палили різний мотлох разом з тарганами. Шевченко підмазував глиною і білив крейдою грубу. Кузьмич заливав щілинки в нарах, де знов почали гніздитися блощиці, якоюсь темно-брунатною рідиною, випрошеною у фельдшера. Всі метушились, прибирали в своїх шафках, мили, шкребли, акуратно складали дрова в кутку.
Від обіду солдати відмовилися, бо постили "до вечірньої зорі". По обіді роту повели в лазню, де цирульник старанно постриг і поголив їх, а каптенармус видав нову білизну, мундири і шапки.
Після куті і вечері в незвично чистій і добре провітреній казармі не було ані п'яних пісень, ані лайки. Обличчя солдатів стали урочисто зосередженими. Козловський повів на них очима, скривився і похитав головою:
— Нудно, як на пишному похороні, — сказав він і зареготав Але ніхто його не підтримав.
Шевченко пішов у свій куток і ліг обличчям до стінки, щоб ніхто не бачив його сліз. Він пригадав своє безрадісне дитинство і той особливо гіркий Святвечір у рік материної смерті, коли довелося маленькому Тарасикові із старшою сестричкою нести, за звичаєм, вечерю старому дідові. Переступивши поріг дідової хати, хлопчик мусив сказати, як того вимагає звичай: "Святині вечір! Батько і мати прислали вам, діду, святкову вечерю". Та не зміг сирота сказати цих слів, коли лягла в могилу його рідна мати, замучена злиднями та панщиною. Сльози полилися з його очей, а за ним заплакала і сестричка... І тепер, на чужині, пригадуючи цей вечір, лежав поет на нарах, здавалося, забутий усім світом, і гостро, яку дитинстві, відчував своє сирітство.
— Не тужи, братику. Не треба, — раптом ласкаво заговорив Кузьмич, поклавши руку йому на плече. Гріх у Святвечір так побиватися, коли на всій землі мир і в человєцех благоволєніє.
Шевченко не відповів, але від цієї несподіваної ласки ще дужче затремтів від беззвучних ридань, а Кузьмич легенько гладив його по плечу і приказував:
— Багато нас тут таких... І в кожного з нас серце поранене. Хай хоч раз на рік воно пом'якшає надією. Дасть Бог, і ти додому повернешся.
— Я нічого... Мати згадалася... — сказав Шевченко.
— Аякже! Сохне серце без ласки. І при сивому волоссі важко бути сиротиною, — тепло відповів Кузьмич. — Я без батька ріс. Зберемось ми, бувало, під Святвечір і підемо по хатах Христа славити. Де гріш дадуть де пиріг, де хліба, а де й ковбаси або сала відріжуть. Принесемо усе матері, заплаче вона над цією милостинею, розділить між нами, малими, а сама й шматочка собі не візьме. "Я вже поїла", — скаже, а нам, малим, і невздогад, що вона зовсім голодна, — зітхнувши, доказав Кузьмич і теж змахнув непрошену сльозу.
Обоє примовкли, замислилися. Раптом з того кутка, де щовечора чулася хвацька п'яна лайка й сороміцькій пісні, чийсь хрипкуватий, але ще міцний голос завів зворушливу стародавню колядку:
— .. .сіном притрусила, в ясла положила Господнього си... ина... — виводив він урочисто.
Сам того не помітивши, Тарас Григорович почав тихенько підспівувати, повторюючи знайомі з дитинства і тому особливо дорогі слова. Голос його потроху дужчав і скоро повів за собою інші голоси. Від колядок Тарас Григорович непомітно перейшов до рідних українських пісень. За кілька хвилин уся казарма з'юрмилася навколо нього і з глибоким хвилюванням впівголоса підтягувала йому. Заспівав навіть Кузьмич надтріснутим голосом. Співали тільки тих, де йшлося про сирітську долю, проспівали і суворо трагічну пісню про те, як породила молода дівчина хорошого сина і поклала його край дороги, позбавила материнської ласки, пустила самого в широке чуже й холодне життя тому, що не пожаліли люди, знеславили її за довірливість, заплямували гаряче й самовіддане кохання, яке дало життя цьому безпомічному маляті...
— Чорт забирай, як ви чудово співаєте? — вигукнув Козлов-ський, коли Тарас Григорович замовк, і без звичайного свого зухвальства додав: — Не косіться так на мене, Шевченко! Скалічило мене прокляте життя... Згоряп'ю... Ітакдалі... Інакше давно б віку собі скоротив...
Коли принишклі люди нарешті розійшлися кожен до своїх нар і без звичайного гамору вклалися спати, Козловський знову підійшов до Шевченка, сів поруч, несподівано з кривою усмішкою сказав:
— Я мерзотник і знаю це. Нічого не вдієш! Але у мене є принципи! Так-с! Я ні-ко-ли вас не обдурю й більше ніколи не вкраду в вас нитки. Але... дайте Христа ради двадцять копійок, інакше я збожеволію.
І, схопивши тремтячими руками монету, прожогом тнувся з казарми.
На три дні Різдвяних свят Мєшков скасував "увольнительні". Можна було відлучитися так. І Тарас Григорович вирішив навідати всіх своїх знайомих. Перш за все пішов поздоровити Лаврентьева і дорогою купив у крамничці Чалхуш'яна льодяників своїм колишнім учням Стьопці та Васькові. Хлопчики дуже зраділи своєму першому вчителеві і показали йому батьків подарунок "Бову Королевича" й "Конька-Горбунка", які писар виписав їм з Оренбурга, щоб вони не забули грамоти.
— Ходімо в аул до бая, — запропонував Шевченко, випивши з писарем чарочку і закусивши домашнім салом та ковбасою.
— Не можу, — відповів писар. — Обіцяв піти до фельдфебеля. Жінка у нього, ївга, сьогодні іменини гуляє. Та ти піди сам. Адже дорогу знаєш, тільки в киргизів тепер ніякого свята нема: вони ж бусурмани, в Христа не вірують.
Довелося Тарасу Григоровичу іти самому.