Вже виступала на папері струнка й тоненька, як молодий кипарис, дівоча постать, коли раптом Кульжан сіла на кошму спиною до художника і знов почала вирізати свої аплікації.
— О-ох! — простогнав Шевченко. — Скажи їй, Жайсак, щоб вона ще хоч чверть години постояла. Хоч трішечки! Благаю!
Жайсак глянув у дірку і все зрозумів.
— Зараз! Вона буде стояти, як стояла. Сиди! Пиши маленьку дівчину на папері. Я піду скажу їй.
— Тільки ж не сполохай її. Обережно! — схопив його за руку Шевченко, тремтячи від хвилювання.
Жайсак кивнув головою і вискочив з юрти, а Шевченко припав оком до дірки і побачив, що Жайсак, обітнувши непомітно дівчину,
наблизився до неї з протилежного боку і заговорив із нею. Не чув Тарас Григорович їх розмови, але здогадався, що Жайсак просив її показати йому початий килим. Кульжан підвелася і, сяючи чорними сонцями своїх очей, щаслива з його уваги, почала показувати і поясняти, який буде цей новий килим, коли вона додасть нових відтінків і обшив кожний нашитий шматок візерунка блискучою шовковою тасьмою. А Шевченко гарячково клав на папір штрих за штрихом і запам'ятовував деталі її одягу, розташування монет на безрукавці, шолпи в косах, і все, що можна буде докінчити в слобідці.
Жайсак певно говорив їй щось хороше, а втім, і найпростіші слова в устах коханої людини завжди бринять чарівною музикою... Обличчя Кульжан сяяло тим внутрішнім світлом, яким сяє воно у дівчат лише раз у житті.
Довго тривала ця розмова над початим білим килимом. Разів зо два до юрти зазирала Кумині, а Жайсака все не було, і вона навшпиньках знов зникала, щоб по потурбувати Шевченка, не наважуючись навіть здалека зазирнути в його альбом.
— Ну, на сьогодні досить, — сказав нарешті Шевченко. — Деталі дороблю в слобідці або прийду сюди ще раз.
Він поклав олівці в кишеню, визирнув з юрти й махнув Жайса-кові рукою. Жайсак довго дивився на малюнок і, зітхнувши, сказав:
— Бачив у купця в кутку Бога на стінці, та не знав, як його роблять. Але ти зробив краще. Ти робиш, наче сам Аллах.
Кумині принесла для гостя миску айрану і знов почала його частувати, але Шевченко поспішав в Орськ. Жайсак довго і ніяково вибачався, що не зарізав для такого гостя барана. Шевченко заспокоїв його і сказав, що був би дуже засмучений, коли б Жайсак надумав так марно витрачати своє майно.
— Ти молодий, — казав він, — у тебе все життя попереду. Тобі час одружитися, а на все це потрібні гроші або, як у вас кажуть, барани.
— Правда, — ствердив Жайсак. — У вас кажуть: "Оце коштує тридцять копійок", а у нас кажуть: "Це коштує пів на чверть барана". У баїв гроші є, бо вони продають і вовну, і худобу, а ми, бідні люди, їх не бачимо. Ти приходь до нас на свято Байрам. Тоді ми барана завжди ріжемо. Баранину будемо їсти.
— І не подумаю, — жартував Шевченко, — навмисне прийду в будень. Дивився я на тебе і на оту дівчину і думав, яка б з вас була хороша пара. Обоє стрункі, молоді, вродливі. Невже вона тобі не подобається?
— Ой бой, як подобається! Вона — як гурія з райських садів, — захоплено зітхнув Жайсак. — Руку б собі підрубав за таку жінку!
Зінаїда Тулуб. ISBN 978-966-97236-2-8.
177
Одне око виколов би, щоб другим милуватися нею! А яка ж вона добра! Як вона батька мого жаліла. Як матір мою жаліє! Та не моя вона: вже просватана.
І розповів усе про Кульжан. Шевченко слухав уважно, іноді перепиняв його мову запитанням. Він зрозумів, що велике й чисте кохання палає в серці молодого табунника і треба б якось допомогти йому добитися свого щастя. Та чим міг він допомогти, сам бідний вигнанець, позбавлений змоги і права заробити хоч гріш?
— Я певний, що ти доб'єшся щастя, — подумавши, сказав він. — Цей наречений навряд чи видужає. Я бачив багато таких хворих: по п'ять-шість років лежать нерухомо в гіпсі і тільки один з десяти видужує. Помре він, і сватанню тоді кінець.
— Все одно Джантемир не віддасть її бідному. Він більше любить гроші, ніж доньку, — невесело зауважив Жайсак. — Та й мачуха її, Шаукен, ненавидить нас. Вона тепер підв'язала язика — не наважується ганяти Кульжан на важку роботу, але ж серце у неї гадюче. Радіє вона з нашого горя, чекає нашої розлуки, як великого свята.
— За щастя треба боротися, — суворо сказав Шевченко. — Ти кажеш, що полюватимеш з беркутом? Це ти чудово придумав. Якщо наб'єш лисиць, я, може, допоможу тобі продати лисячі шкурки генеральським дочкам: вони заплатять щедро.
Довго ще розмовляв Шевченко з Жайсаком, і, хоча більше вони нічого не придумали, Жайсак повеселішав і захоплено дивився, як художник закінчує краєвид, бо Кульжан тепер сиділа спиною до юрти на білій кошмі і старанно нашивала на неї різнокольорові аплікації.
Повз Орськ в дикому степу пролягав великий караванний шлях, яким ішли на Русь бухарські й перські каравани. За п'ять верст від фортеці для них був збудований караван-сарай, менший і бідніший від оренбурзького, і міняльний двір, де вони іноді влаштовували справжній ярмарок. Але здебільшого каравани тут не зупинялися надовго. Тільки напували верблюдів та коней і йшли далі, набравши на дорогу води. Тоді з фортеці видно було, як на тлі неба крокують верблюд за верблюдом довгою-довгою вервечкою, наче іграшкові фігурки, вирізьблені з чорного дерева.
Коли караван з'являвся в свято, Шевченко хапав олівці, ішов з фортеці на цілий день із скибкою хліба і штовхайся на міняльному дворі, милуючись соковитими барвами східного одягу, верблюдами, ішаками, виставленим на продаж крамом. Або, коли караван не зупинявся, сідав десь у степу, серед кураю та високих будяків і малював то верблюда, то найколоритнішу з постатей.
Малювати доводилося потай, бо мусульманський закон забороняв зображувати тварин і людей, і фанатики-бухарці, впіймавши його на гарячому, могли б і штрикнути його кинджалом або придушити. Була і ще одна небезпека — потрапити на очі начальства або когось з горілчаних братів Козловського та Білобровова. Ці люди були цілком здатні на донос або на шантаж. Тарас Григорович був такий обережний, що ніхто в фортеці й не підозрював, що він давно вже порушує наказ царя.
Тільки раз не втримався Тарас Григорович: якось зустрів він п'яного фельдфебеля Лаптєва з унтером Злинцевим. Приятелі йшли обнявшись і похитуючись. Підібравши на дорозі вуглик, Шевченко намалював їх на білій стіні найближчої хати такими схожими, що люди, проходячи вулицею, хапалися за боки з реготу. Доповіли генералові. Ісаєв сам пройшов цією вулицею, побачив карикатуру і теж дуже сміявся, а потім сказав Глобі: