Він підкреслював окремі слова акордами, а щоб Жайсак міг легше вловити й перекласти зміст, він заміняв українські слова знайомими казахові російськими.
Важко було Жайсакові перекладати, але він інтуїтивно вгадував те, чого не міг би передати, міркуючи над кожним словом.
Абдрахман слухав його, витягані тонку зморщену шию, напружений, як тятива під стрілою. Дзижчав кобиз степовим джмелем, бринів усіма струнами.
Коли Шевченко закінчив, шепіт пішов юрбою, та не наважувалися казахи одверто висловити своє захоплення — так звикли вони, що тільки лихо приносять їм зелені солдатські мундири, але клацання язиком, посмішка, розмашне ляскання себе долонями по стегнах сказало поетові більше за слова чи оплески, а Абдрахман підвівся і підняв до неба обидві руки:
— Слава Аллахові, — сказав він, — що є і в росіян такі люди! Довго ще сиділи вони в Джантемировій юрті, знов пили чай, і акин Абдрахман та Шевченко співали один одному своїх улюблених народних пісень. Співав Тарас Григорович старовинну козацьку думу про козаків-запорожців, яких застала страшна буря у відкритому морі. Співав любовних пісень, сповнених млості весняних ночей, і мужньо суворі пісні праці й неволі. Акин, запалений вогнем натхнення і творчої радості, ніби помолодшав і на льоту ловив мелодію українських пісень і знаходив для них співучий і вірний акомпанемент.
Джантемир завжди називав себе великим знавцем співу, але зараз він сидів похмурий і злий, і, тільки боячись помсти Лаврентьева, раз у раз посміхався й клацав язиком, удаючи, що спів Шевченка його захоплює. Він злився на Абдрахмана за пісню про Срима і в "Заповіті" Шевченка невиразно відчув ті ж ненависні йому мотиви народного гніву й помсти. Голос Шевченка був для нього ворожим голосом Ісатая Тайманова — ватажка бідних, захисника тих самих людей, яких Джантемир безбожно виснажував надмірною працею.
І обидва акини відчули його настрій.
— Час мені вже повертатися до фортеці, — підвівся Тарас Григорович. — Ось тільки не знаю, що з ним робити?..
Він спробував розбуркати Лаврентьева, але той тільки бурмотів щось невиразне і знов починав хропти на всі голоси.
— Хай ночує в нас, — запропонував Ісхак, — а вранці ми привеземо його.
— Добре, — згодився Шевченко і почав дякувати хазяям за гостинність і частування.
Джантемир примусив себе широко посміхнутися й шанобливо потиснути руку поета своїми великими товстими руками, а Жайса-кові наказав відігнати собак і провести гостя.
— Де ти так добре навчився говорити російською мовою? — спитав Тарас Григорович, коли аул залишився позаду.
— Коли я був підлітком, бай погнав табун до Омська на продаж, а Ісхака віддав учитися в медресе. Купець Овчинников купив у нього коней, і бай залишив мене на всю зиму в купця. Там я й навчився, — охоче пояснив Жайсак.
— А що то за люди зібралися біля юрти, коли ми співали? Обличчя Жайсакове потьмарилося.
— Це жатаки, або по-вашому байські слуги та різні бідні люди, далекі родичі, челядь, тюленгути, — сказав він і зітхнув. — Усі ми бідні. Дуже бідні. За старе шмаття та об'їдки працюємо на бая від ночі до ночі. Ти, мабуть, помітив, як Шаукен збирала баранячі кістки в миску? Це їм на вечерю. Це у вас достаток: мужик одягнений, і хата в нього тепла, і поле є, і город, та й худобина якась. Де нам так жити!
Шевченко мимоволі зупинився. Невже є такі нещасні, що заздрять кріпакам-селянам?! Спробували б вони того кріпацького, сльозами та кров'ю просоленого мужицького хліба?..
XV. ДУША СТЕПУ
Кілька днів Тарас Григорович жив під яскравим враженням під казахського аулу. Казахи захопили його, і їх стрункі постаті, і невимушено вільні рухи, і наївна простодушність. Вони тяжко працювали на Джантемира вдень і вночі, але зберегли гордовиту поставу і легку ходу вільних людей.
Прощаючись, Жайсак просив Шевченка відвідати його чорну юрту, і поет дав йому слово прийти в одне з найближчих свят.
До цих відвідин Тарас Григорович готувався з таємним хвилюванням. Він відчув непереможне бажання намалювати когось з казахів. Фарб у нього не було, але Лідія Андріївна подарувала йому кілька рисувальних олівців, плиточку сепії та альбом ватману.
"Сам собі кую кайдани", — думав Шевченко, збираючись в аул, але залишити олівці й альбом не було сили.
Жайсак щойно повернувся з далекого пасовища, від байського табуна. Підрахувавши дні, він подумав, що ось-ось має прийти до нього Тарас Григорович. Він вийшов з юрти і сів біля неї. Здалека пізнав Шевченка і пішов йому назустріч.
Чорна, але охайна юрта Жайсака виглядала тісною й бідною після білих Джантемирових юрт, але для гостя все ж знайшовся шматок білої повсті, яку з шанобливим поклоном постелила йому Кумині на почесному місці навпроти виходу, і поет одразу помітив на тугирі молодого орла.
Почувши людські голоси, орел прокинувся, стрепенувся, пронизливо скрикнув, ніби вітаючи гостя. За три місяці напівголе орля перетворилося на могутнього грізного птаха, і Жайсак пишався ним.
— На полюванні він буде кращий від байського, — казав молодий табунник, пестячи його. — Ну що ж, я ловив його для Джантемира, а Шаукен наказала його викинути. Жінки нічого не тямлять в орлах, — додав він і сів поруч з гостем.
Кумині розгублено метушилася. Треба було пристойно прийняти російського акина. Вона позичила у Зейнеб самовар, поставила його і помчала до Кульжан по цукор: знала, що дівчина завжди її виручить.
Кульжан якраз працювала просто неба поза байськими юртами, недалеко від юрти Жайсака. її недурно вважали найкращою килимницею аулу: вона вміла ткати килими, як її померла мати-туркменка, але найкраще виходили в неї шатні казахські килими з нашитими на білу повсть аплікаціями з шматків шовку або сукна різного кольору.
Ось і тепер вона сиділа на постеленій на траві білій повсті, вирізала і розкладала по ній шматки червоного, зеленого, коричневого й чорного сукна і де-не-де відживлювала візерунок дрібними шматочками жовтогарячого і небесно-блакитного шовку. Візерунок був точний, геометричний і багатокольоровий. Він вимагав і окоміру, і смаку, але Кульжан безпомилково вирізала однакові елементи майбутнього візерунка і по натягнених нитках розкладала їх на повсті і притискувала камінцями, щоб жартівливий вітрець не розвіяв їх або не переплутав.