— Аде тут мешкає прапорщик Долгов? — спитав Шевченко.
— Який Долгов?
— Той, з яким я приїхав.
— Нема тут такого. У нас штат панів офіцерів заповнений. Його в четверту роту призначили, у сусідню фортецю. Там, кажуть, якийсь офіцер помер.
Шевченко зітхнув. І ця надія зрадила!.. І пошта, як він уже довідався, приходить сюди тільки раз на місяць з оказією. Отже, й написати друзям можна буде не швидко. І згасли віджилі на мить очі поета.
Ішов він, не підводячи очей від пилюки на шляху, не бачив зеленого палісадника біля попівського будинку і розкішних кущів бузку під вікнами коменданта генерала Ісаєва. З-за генеральського будинку визирав і садок з високими тополями, з вишнями та яблунями і не баченими на Україні карагачами. За рогом уздовж вулиці зеленів і генеральський город. Далі пішли дерев'яні, потемнілі від часу, міцно зрублені або брусовані хати уральських козаків, а ще далі — жалюгідні подоби людського житла, зліплені з саману, грубо обмазані кізяком з глиною, не побілені. Низенькі пласкі глиняні дахи були на рівні людського зросту, а вікна біля самої землі.
Біля кожної з них порпалися в смітті кури з курчатами, тхнуло гноєм, стояли стоги торішнього поруділого сіна і сіруватої зелені свіжого покосу, від якої пахло зубрівкою і чебрецем, а позаду визирали жалюгідні хлівці, сажі та пташнички. І всі ці поганенькі халупки розсипалися схилом гори без вулиць, без будь-якого плану, в безглуздому безладді, без плотів і тинів, навіть без глиняних дувалів. Двори ніяк не відділялися від вулиці, ніхто не міг би зрозуміти, де тут шинок, де крамничка, де швець, де кравець і з чого живуть усі ці люди.
Кузьмич ішов швидко й мовчки. Мовчав і Тарас Григорович. Він так втомився за тиждень, так оглух від барабанного бою і від галасу в казармі, що насолоджувався тишею і мовчанням. До нестями хотілося побути на самоті, і пішов вік з Кузьмичем лише тому, що не хотів у перший же вільний день ускочити в якусь халепу.
Нарешті збігли вони крутим берегом до Уралу. Старий одразу почав розмотувати свої вудки, а Шевченко насунув на лоба безкозирку і сказав:
— То я піду. Не буду тобі заважати. Риба тишу любить, а я тут трохи поблукаю і, мабуть, скупаюся.
Кузьмич мовчки кивнув йому, зайнятий насаджуванням черв'яка, а Кобзар пішов уздовж Уралу і йшов довго-довго, заглиблений у свої невеселі думки.
Орськ повільно зникав удалині, зливався з пожухлим від спеки степом. Ріка крутим звивом повернула вбік, а Шевченко все йшов і йшов. Нарешті він зупинився і повів навкруги очима.
Неосяжний степ замкнув навколо нього свою круглу пласку чашу, вкриту блакитною півкулею неба. Тихо й порожньо було тут: ані птахів, ані тушканчика, ані цікавого ховрашка.
Один! Один! Нездатний щось робити для людей, для гноблених братів своїх. Поганин Октавіан, висилаючи з Риму Овідія в гирло Дунаю, не додумався до такої витонченої кари. Не існує гіршої муки для митця, ніж бути позбавленим змоги творити прекрасне... для щастя людей...
В розпачі впав він обличчям у траву і розридався.
Розпач наче танув у сльозах і відступав од душі відгуркотілою грозою. Поступово замість одчаю душа його сповнювалася ненавистю, одна краплина якої могла б спопелити царя Миколу разом з усіма його сатрапами від Дубельта й Орлова, Фундуклея та Юзефовича до Глоби з Мєшковим.
А з ненависті народжувався протест, сила і воля до боротьби:
— Буду писати! Буду! Не зламаєш мене! Не заткнеш мені рота! — кричав він у порожній степ. — Бо я не можу не писати, як не може сонце не світити, як не може повітря стати твердим і нерухомим! Писатиму! І всі твої заборони безсилі проти живого слова! Твій вирок тільки довів, що моє слово — теж зброя! І ти боїшся його!
Шевченко звівся на ноги. Погляд став рішучим і твердим. Роз-машним кроком рушив він цілиною, підминаючи шпичасті будяки, сіруватий полин і роздмуханий вітром білий димок ковилу.
"Буду писати! Буду! Не зав'яжеш ти мені рота ніякими наказами! І не дам себе з'їсти ніяким Глобам та Степановим. Навчуся добре марширувати! Всі статути визубрю, щоб ніяка гадина не змогла підкопатися. Збережу себе всупереч тобі! І рано чи пізно ми з тобою ще порахуємось. Начепив на мене солдатський мундир — мундир свого захисника й слуги — і думаєш, що вже й зламав?!"
У казармі було майже порожньо. Кілька п'яних у дим хропло по кутках, днювальний зовсім десь зник. Шевченко відчинив свою шафу, витяг чемодан, узяв кілька аркушів паперу, сховав їх у пазусі і пішов у степ, за вали. Там, на березі тихої Орі, порослої густим очеретом, зшив він собі малесеньку книжечку і записав до неї свій перший невільницький вірш.
X. ДЕ ПІД КРИГОЮ СПИТЬ АЛАТАУ
Вже третій день над степом вдалині накреслювалася на небі легка смуга напівпрозорих хмар. її підніжжя тане в білястій імлі, а вона ніби намальована на блакиті пензлем невидимого художника. Невагома й ніжна, зовсім як піна, вона, однак, не змінює своїх примхливих обрисів.
Аул Джантемир-бая проминув веселу й прозору річку Ілі і зупинився на останню ночівлю на рівнині. У пишній зелені луків за чверть години виросло селище з легких юрт, а поміж них розквітли золотими кущами численні багаття. Сонце повільно пірнуло за темне громадище Суук-Тюбе, і на рівнину лягли сутінки, а пінява смуга на небосхилі ще довго блищала у височині розкішним опаловим намистом, мінилася всіма кольорами веселки і згасла лише тоді, коли долина налилася глибокою нічною синню, а на сході затремтіли перші зорі.
Кульжан уперше бачила гори і вражено милувалася ними. Три тижні минуло після урагану в пустелі, а вона все ще відчувала слабкість у всьому тілі, і навіть Шаукен дала їй спокій і не примушувала працювати. Відпочиваючи, дівчина дивилася на все зустрічне з радістю людини, що повертається до життя, і разом із братом Рахімом раділа усьому новому й невідомому.
Рахім любив сестру особливою, ніжною і глибокою любов'ю, якою люблять сироти старших сестер, що дарують їм втрачену материну ласку, і тепер їхав з нею на одному верблюді і з незграбною хлоп'ячою ніжністю приносив їй на постоянках то вкрадену в батька грудку цукру, то дивовижно барвистого метелика, то уламок від скелі, що виблискував сріблом...