В степу безкраїм за Уралом

Страница 31 из 180

Тулуб Зинаида

Проте пустеля вже вичерпала свою лють: було тихо-тихо. Ледь помітний північний вітрець відсвіжував обличчя, а гребені барханів майже не курилися.

Осторонь копали могилу. Плакали діти над померлою матір'ю, не слухаючи ласкавих розрад старої Кумині. Ридали дорослі онуки над мертвим дідом Монбасаром. І рвала на собі волосся стара удова, проводжаючи в могилу єдиного сина жигіта.

Мертвих поховали. Гіркі сльози родичів замінили їм останнє обмивання.

В аулі Джантемир-бая не було свого постійного мулли, тому один з аксакалів прочитав над мерцями всі уривки молитов, що збереглися в його пам'яті, і коли над могилами зависочіли вже невеличкі піскові горбки, а сонце майже торкнулося далеких барханів, рушив аул у нову важку й довгу дорогу — до других і останніх колодязів.

І вже на верблюдах, навантажених замість загублених речей шкурами і тушами здохлих овець, доспівували жінки свої надгробні плачі-жоктау, сповнені глибокого суму й краси. І довго ще оглядалися вони на покинуті самотні могили, які безслідно зникнуть під сипучими хвилями під час першої ж бурі.

Всю ніч без перепочинку пленталися змучені люди і тварини безкрайньою сухою пустелею. Піски залишилися позаду. Тепер уламки сніжно-білого кристалічного кварцу блищали під місяцем діамантовим розсипом і до крові ранили людям ноги. Ніч була світла. Лише час від часу на небо набігала смуга білих прозорих баранців — і тоді тьмарилися іскри білосніжного кварцу, і пустеля ставала схожою на велике біле озеро з молока з ледь зморщеною тонкою плівкою.

Кульжан їхала на верблюді, лежачи в сідлі для хворих. Очі їй так боліли, що вона майже не могла розплющити їх, але губи, порепані й пересохлі, мимоволі складалися в мрійну усмішку: їй усе здавалося, що лежить вона ще біля бархана, а Жайсак зараз знов нахилиться до неї і почне тихо лизати їй нещасні подряпані очі, і знов затріпотять на її скроні крильцями нічного метелика його вії. Незвична, солодка млость охоплювала її. їй було хороше, як у ранньому дитинстві на руках у матері. Ні, навіть ще краще, ще тепліше, солодше й радісніше.

І ось нарешті настав новий день, ритмічне коливання припинилося, міцні руки Тайжана зняли її на землю, а Кумині подала їй цілу миску холодної джерельної води.

Вона з небувалою насолодою спочатку угамувала спрагу, а тоді занурила обличчя з запаленими повіками в свіжу й холодну вологу. І одразу відчула приплив нових сил і якоїсь нової радості буття.

Минуло кілька днів. Вже більше не чути було розпачливого плачу осиротілих сімей, замовкли зойки знедоленої матері, лишилася позаду пустеля, і тільки кожен день на світанку Кумині та інші вдови виходили з своїх жолимуїв і співали, дивлячись на ранішнє сонце, свої скорботні жоктау.

Зейнеб розшукала в скрині небіжчиці Джевгер її чорну й густу паранджу і примусила Кульжан носити її, щоб дати відпочинок подряпаним хворим очам. І під паранджею Кульжан відчувала, що болять вони щодня менше й менше, і їй здавалося, що вилікував їх Жайсак.

Зате інший таємний біль почав смоктати дівочу душу: вона знала, що там, у далекому Семиріччі, кочує аул її майбутнього чоловіка, що Джантемир для того й вирішив відкочувати так далеко від своїх звичних літніх кочовищ, щоб остаточно домовитися, коли відсвяткувати її весілля. Досі вона про це думала майже байдужно, бо ж від долі не втечеш, але тепер, покохавши Жайсака, вона з жахом зрозуміла, що шлюб з Ібраєм — це розлука, довічна розлука з Жай-саком. Іноді, погойдуючись на верблюді, вона поринала в дрімотні мрії, і їй здавалося, що Жайсак і той невідомий наречений Ібрай це одна і та ж людина, і тоді серце її тріпотіло від радості, але варт було опам'ятатися, і таємний біль знов починав точити душу, і похмурою, і жорстокою здавалася їй її жіноча доля.

Тепер аул Джантемира ішов не сам: він влився у величезний, гамірливий потік аулів, які посувалися на літні пасовища — жайляу, і чабанам, і табунникам доводилося весь час пильно стежити, щоб отари не змішалися. Найважче доводилося їм на ночівлях. Верблюдів та коней кожен аул таврував своєю родовою тамгою, але кози, вівці і барани не носили на собі ніякого знака і мало не всі були одної породи, тому з ними було справжнє горе. Щодня і щогодини то в одній, то в другій отарі не дораховувалися кільканадцяти голів, — і починалися суперечки і сварки, крики і лайка, а іноді доходило і до бійки. І, як водиться, від такої плутанини завжди страждав не той, хто загарбав чуже, а той, в кого слабші кулаки і менше табунників та добре озброєних тюленгутів.

Аральське море давно лишилося десь позаду, і праворуч, за низьким степовим обрієм, текла могутня й повновода Сирдар'я. Деякі аули виходили з загального потоку і звертали до її берегів, щоб перелітувати на буйних заплавних луках, а Джантемир уперто продовжував путь у Семиріччя, куди прямували найміцніші й найза-можніші баї.

Мовчазний і похмурий, як чорна хмара, був Джантемир. Не міг він примиритися з думкою, що така сила худоби загинула в Каракумах, і день і ніч уперто міркував, як надолужити втрату. Принишкла й Шаукен. Як і Джантемир, вона над усе цінувала в житті заможність і часто на стоянках наказувала глухому костоправу Габдуллі сидіти біля байських білих юрт і не підпускати до них ані душі, щоб ніхто не підслухав, про що вони радяться з Джантемиром. Але як вони не крилися, в аулі вже пішла чутка, що Джантемир із новою дружиною замислив недобре, недарма криється від свого власного роду, від старшої дружини Зейнеб і власних дітей.

Жайсак нічого не помічав. Йому як старшому табунникові та чабанові ні вдень ні вночі не було спокою, бо весь час доводилося розбирати плутанину проміж своїми й чужими отарами й табунами. Але Кумині багато бачила в житті і багато про що здогадувалася.

— Сьогодні він послав кудись Ісхака з його ледарями, — розповідала вона ввечері синові. — Тільки вирушили ми вранці у путь, як вони поскакали вбік, і потім догнали наш аул надвечір і одразу Джантемир наказав Тайжанові нагострити ятагани, ножі та соїли, а на шакпари набити багато цвяхів, наче воювати збирається.

— Та ну його к шайтану, ana! — відказав сонно Жайсак. — У мене інше в голові. Треба нам якось стати на ноги, видертися з цього ярма, бо не можу я спокійно дивитися, як він висмоктує з тебе останні сили, останні крапельки твого життя.