— Ой, очі! — вирвалося у неї з новим стогоном. — Пісок...
У нього не було ані краплі води, ані чистенької ганчірочки — нічого, чим промити або протерти ці великі оксамитово-чорні очі в густих пухнастих віях. Нічого, крім стрічечки, яка вказала собакам, де й кого треба шукати. Ніжними обережними дотиками відтягнув він їй одне повіко і куточком складеної вдвоє стрічки почав обережно очищати око від піску. Вона застогнала, рвонулася з його рук, але він ніжно притримав її:
— Потерпи трохи, Кульжан-джан. Око повне піску. Треба якось вибрати. Потерпи, любонько, — приказував він і знов легким, ледве вловимим дотиком стрічки почав вибирати піщинку за піщинкою спочатку з-під нижньої, а потім і з-під верхньої повіки.
— Боляче, — стогнала вона, але вже не видиралася з його рук. Коли одне око було очищено, Жайсак, не знаючи, чим і як заспокоїти біль, почав тихенько лизати їй це нещасне подряпане око, налите сльозами і кров'ю, потім так само терпляче і обережно став очищати і друге око, ще більш поранене і налите кров'ю. І так само обережно облизав і його. Слина трохи відсвіжила її повіки і притамувала страшний біль.
— Ще! — стиха попросила вона, коли очі обсохли. — Мені легше, коли ти їх лижеш.
І він знов схилився до її очей, потім на мить притулився скронею до її скроні, і вії його кілька разів торкнулися її обличчя ледве вловимими легкими дотиками, наче пелюстки нічної квітки або крильця метелика.
Кульжан здригнулася. Перемагаючи біль, на мить розплющила очі, і погляди їх зустрілися. Це був лише погляд. Тільки дотик його вій до її скроні — ледве вловимий подув ніжності, але в обох завмерло серце.
Легкий червінь виступив на її щоках, а він сором'язливо і обережно допоміг їй підвестися, підсадив на коня і, притримуючи її здоровою рукою, пішов поруч з конем, обминаючи стрімкий схил бархана.
Вони нічого не сказали одне одному і жодного разу більш не зустрілися поглядом, але обидва зрозуміли, що прекрасна, заповітна таємниця увійшла в їх душі, про яку не можна розповісти нікому і ніколи на світі, тому що в людській мові ще немає таких прозорих, ароматних і невагомих слів.
VI. В ГОСТЯХ У ГЕРНА
Наступного ранку батальйонний каптенармус приніс Шевченкові повне солдатське обмундирування.
Вперше одягаючи солдатський мундир, Шевченко ніби прокинувся від недовгого відпочинку серед добрих людей. Майбутнє глянуло йому в очі своїми жахливими буднями, і думка, що чверть сторіччя — отой безкінечний строк військової служби — він носитиме цей мундир, вкрила його чоло холодним потом.
З трьох принесених мундирів жодний не підійшов йому. Роблячи помітки крейди на найбільшому з них, каптенармус обурено бурчав:
— Он яке черево собі нагуляв, прости Господи! Який на зріст підходить, так на череві ніяк не зійдеться. Доведеться найбільший укорочувати. Ну, нічого: наша муштра швидко згонить з тебе зайве сало. Та стій тихо, непосидючий! Дай позначити, де тобі ґудзики пришивати!
Шевченко чомусь думав, що за обмундирування треба платити, і з сумом підраховуючи в думці свої кошти, спитав:
— Скільки ж з мене за все?
— Сорок карбованців, — не зморгнув унтер.
І Шевченко, не сперечаючись, відрахував йому цю суму. Двоє "забритих", яким теж принесли мундири, давлячись зо сміху, вискочили з казарми на двір і тут дали волю своєму реготу.
— Ну й дурень! — аж присідали вони, хапаючись за животи. — Бачили ви такого недоумка?! А ще з панів! Художник, кажуть! В якихось там кадеміях вчився.
— Що тут за неподобство?! Чого регочете? — раптом пролунав над ними грізний начальницький голос.
Побачивши офіцера, "забриті" виструнчилися:
— Так шо, ваш бродь, дурень у нас у пересильній з'явився. Кап-тьор йому мундир приніс, а він за нього гроші дав.
— Який такий дурень?
— Не можемо знати. Шевченком звуть.
Офіцер ввійшов до казарми. Днювальний підскочив, віддав рапорт.
— Вільно! — махнув йому офіцер рукою, потім спитав: — Хто тут Шевченко?
— Я, — виступив Тарас Григорович, який вже знов устиг убратися в свій парусиновий костюм.
— Не по формі відповідаєш! — зауважив офіцер, ще не знаючи, як реагувати на таку вільність, за яку старого солдата відправив би одразу на гауптвахту. — Як належить відповідати за уставом?
— Пробачте, я... ще не навчився... — промимрив Шевченко, але виструнчився.
— Ну, добре: ще встигнете навчитись, — мимоволі посміхнувся офіцер. — Кажіть тільки правду: які гроші і скільки дали ви зараз каптенармусові і за що?
— Солдатові, що приніс мені мундир, я заплатив сорок карбованців. Він сказав, що мундир стільки коштує.
— Він вимагав гроші?
— Оні.Я спитав ціну, а він відповів.
— А гроші взяв?
— Так, узяв.
— От мерзотник! — щиро розреготався офіцер. — Ну, нічого: гроші він вам зараз віддасть. Не турбуйтеся. А вам раджу якнайшвидше навчитися відповідати за уставом, щоб уникнути багатьох неприємностей.
Невідомо, що казав офіцер каптенармусові, але за чверть години той, увесь червоний і розлючений, влетів до казарми і кинув на койку Шевченкові зім'яті асигнації.
— На! Подавись, собако, своїми грішми! Ябеда проклятуща! Дуже потрібні мені твої сорок карбованців! Хіба я їх просив? Або вимагав?! Взяв, коли ти такий дурень, що життя не розумієш! — люто плюнув він і, не чекаючи відповіді, так само стрімко вилетів з казарми.
Перешитий мундир приніс надвечір не сам каптенармус, а батальйонний кравець.
Потім Тараса Григоровича викликали до канцелярії і видали йому "увольнительну" на цілих вісім днів, пояснивши, що весь цей час він може зовсім не з'являтися до казарми або, за власним бажанням, з'являтися на сніданок, обід і вечерю, тому що його на ці дні не позбавляли харчового довольства.
Потеплішало трохи на серці Тараса Григоровича при думці, що скрізь є добрі люди.
Не забував і Герн про поета. Він уважно перечитав всю справу Шевченка і здивувався: був там і обвинувальний акт, і протоколи допитів, і вирок. Не було тільки тих віршів, за які спіткала його така жорстока доля. Тому Карл Іванович не зовсім збагнув всю безнадійність становища поета.
Шевченко прийшов до нього в призначений день і годину. Герн одразу запросив його до їдальні, де сиділа за самоваром його дружина, і познайомив її з поетом.