ЗІнаїда Тулуб. ISBN 978-966-97236-2-8.
465
В приміщенні на Костьольній вкривався пилом на мольберті другий, розпочатий у грудні, портрет Лазаревського, а в слобідці — портрети Герна та Софії Іванівни. Герн був завжди зайнятий, а Софія Іванівно позувала рідко й неохоче, і Шевченкові було незручно нав'язуватися, хоч він дуже хотів хоч таким чином віддячити Гернам за все хороше, що робив для нього Карл Іванович.
Тепер він увесь час і сили віддавав автопортретам: писав себе і в мундирі, і в сюртуку, і в білому, і в чорному кашкетах. Один з таких автопортретів надіслав Лизогубові, другий — в подарунок Рєпніній.
Друзі умовляли Шевченка намалювати себе не в звичайній кімнаті, а в одному з каторжних казематів, за ґратами, закутим у кайдани. Тарас Григорович не згодився на таку символіку, але знову взявся за пензлі. Портрет вийшов дуже вдалий. Доморацький, Станевич, Турно та інші почали просити цей портрет на пам'ять. Шевченко якраз сидів без копійки... Фальшивий сором не дозволив йому в цьому признатися. Напружено думав він, де і як виручити за нього хоч трохи грошей, тому сказав, що обіцяв показати його знайомим і забрав його на Костьольну. І яка ж була його радість, коли зустрів його Лазаревський. Нарешті повернувся він з Гур'єва-Городка, де пробув цілих три місяці.
Після палких обіймів і перших запитань Тарас Григорович розгорнув і показав йому портрет.
— Чудовий! Дуже схожий, — приказував Лазаревський, розглядаючи його і здалеку і зблизька. — Дежти його писав?
— У наших ляхів, на Сакмарській вулиці, — пояснив Шевченко. — Візьми ти його, Бога ради! Я хочу, щоб він залишився в твоїх руках, бо ж випросять вони його у мене, а мені гроші он як потрібні.
Лазаревський зам'явся.
— Ніяк не можу, любий друже. Портрет твій — річ цінна, художній твір, і мені дорога, але зараз, коли Сергій переїхав до Петербурга, мені самому буде сутужно! Платити, їй-бо, нема чим.
Шевченко підняв ногу і показав свій подертий чобіт.
— Бачиш, в чому ходжу? Дай мені свої старі чоботи, більше нічого мені не треба.
Лазаревський відчув, як кров обпекла йому щоки, а серце стис-лося в маленьку грудку. Він кинувся до шафи, вийняв майже нові чоботи і простягнув їх поетові.
— Але як ти в морози ходив? Були ж у тебе валянки?
— Були, але протерлися в лютому. Та тепер вже не страшно: весна близько, а взагалі... — і Шевченко коротко розповів, як погано склалися його справи.
— Думали Бутаков з Обручовим краще зробити, нагадавши про мене Орлову, а вийшло зле. Тепер, мабуть, і аральський альбом не допоможе, — зітхнув він.
Серце Лазаревського знов стиснулося. Герн якось говорив йому про безнадійність становища Шевченка. Але навіщо роз'ятрювати рани поета, якому й без того доводиться не солодко! І Лазаревський промовчав, а другого дня написав брату Михайлу листа і попросив його негайно допомогти Кобзареві. Лист не лишився без швидкої відповіді: столичні друзі одразу склалися і вислали йому сто карбованців.
Минуло три тижні.
Був Чистий четвер217. Квітневий сонячний день. На дзвіницях повільно і по-великопостовому сумно перегукувалися невеликі дзвони, немов падали важкі нудні краплі, а в гаю за Уралом і в місті, на рідких вербах та березах по дворах, гучно кричали й билися за торішні гнізда граки. На березах гілки стали брунатно-бузковими, всі у вузликах набряклих бруньок. Квола травичка зеленіла вздовж парканів на вулицях і на обшарпаних бульварах, де, як завжди, було порожньо, нудно й засмічено. З дворів пахло запашним великоднім печивом, смаженою поросятиною, запеченими в тісті окістями.
Шевченко пообідав у Гернів і вийшов разом з Карлом Івановичем на ґанок. Герн зупинився на східцях, застібаючи портупею, і задивився на журавлиний ключ у небі.
— Знов треба до штабу, — з досадою сказав він. — Вирватися б хоч на день на полювання! В степу по всіх озерах та калюжах повно птиці, а справ така сила, що часто сидиш до півночі... До речі, сьогодні привезли пошту. Якщо будуть для вас листи, я вирвуся на хвилинку додому, щоб розважити вас великодніми привітаннями. Ви будете вдома?
— Думав поблукати біля Уралу, але заради листів сидітиму до смерку, — відповів Шевченко і повільно рушив до свого флігелька.
В кутку майстерні стояв мольберт з портретом Герна. Обличчя було майже закінчено, але руки, плечі й мундир ледве намічалися. Неохоче взявся Шевченко за пензлі й почав підмальовувати золоті підковки еполет, потім товсті шнури аксельбантів, раз у раз позираючи у вікно, але потроху захопився роботою і, сам того не помічаючи, пропрацював дві години без перерви. На мить одірвавшись від портрета, він помітив прапорщика Ісаєва, який майнув від хвіртки до ґанку головного будинку.
"Отже, Герн вдома, а я його проґавив, — подумав Шевченко. — Он Ісаєв приніс йому папери з штабу на підпис".
Накинувши своє благеньке пальто, Шевченко перебіг двір до чорного ходу і ввійшов у кухню, де Гурій виймав з печі рум'яні паски, від яках смачно пахло шафраном та лимоном. Тарас Григорович витер брудні чоботи і рішуче рушив до дверей внутрішнього коридора, коли раптом Гурій заступив йому дорогу.
— Нема капітана, — сказав він. — Ще не приходили.
— Тоядо пані.
— До них не можна. Вони сплять.
— Як то сплять?! Та до неї зараз прапорщик Ісаєв пройшов. Я бачив, як він пробіг двором.
Замість відповіді, Гурій уперся в одвірки руками.
— Та ти що, збожеволів? — обурився Шевченко. — Коли в неї гості — можна до неї й мені.
— От тому й не можна, що зараз у неї той прапорщик, — відрізав Гурій і глянув Шевченкові просто в вічі. — Та що ви, Тарасе Григоровичу, дитина мала, чи що?! Хіба ж можна до неї, коли в неї коханець?!
Шевченко дивився на Гурія широко розплющеними очима.
— Такого чоловіка, паскуда, має і з такою гнидою злигалася! — говорив далі Гурій. — Чистий четвер, піст, а вона... Та друга б за нашого капітана Богові дякувала... То з ляхами своїми, то з офіцер-йом... А мені покривати доводиться... Тьху! — аж плюнув він.
— Який бруд! — прошепотів Шевченко.
Він давно вже зрозумів з душевним болем, що й сам недавно там, на Вкраїні, був героєм випадкової інтрижки. Мабуть, саме тому стало йому так боляче за Карла Івановича, в якому він любив і шанував розумну, гуманну і глибоко чесну людину.