— Надто багато ще темряви в народі: адже ж і в армії Паскевича мало не всі солдати з селян. Могли б зрозуміти, на чию користь приборкують угорців, — гірко зауважив Залеський.
— Навіть у наших лінійних батальйонах чимало солдатів, які за "веру, царя и отечество" ладні кров проливати, — вкинув і Турно.
— А ті ж самі угорці не відмовилися від права пригноблювати сербів, хорватів та нашого брата поляків, — сумно зауважив Залеський.
Далі шали мовчки, потім Шевченко заговорив задумливо і повільно:
— Останнім часом я часто пригадую одну розмову з Бєлінським. Я з ним був мало знайомий. Бачив його колись у Панаева182, у Гребінки та в Струговщикова183, але ніколи не доводилося мені з ним по-справжньому поговорити. І ось якось навесні, стояв я на набережній Неви і милувався перловим віддзеркаленням хмаринок у хвилях. Стою, захоплений цією красою, і не помітив, як підійшов і сів поруч Бєлінський. "Про що ви так замислилися, Шевченко?" — спитав він мене. Не знаю, як, але почав я говорити: про те, що стояло в мене тоді перед очима: як будували цю Північну Пальміру покарані Петром запорожці та російські мужики, як гинули тут люди від пропасниці, тифу, цинги, а на їх кістках зростало розкішне місто та як і досі скрізь страждає народ. Бєлінський помовчав, потім сказав, особливо якось натхненно, ніби раптом побачив далеке майбутнє: "Прийде час, і не буде ані гнобителів, ані пригноблених, ані дідичів, ані фінансистів. Не буде тоді і жебраків, безпритульних сиріт, старих солдатів, що просять копійку на скоринку хліба. Ця ідея стала для мене ідеєю ідей, буттям буття, альфою і омегою існування..." Сказав, потиснув мені руку і швидко пішов. І розмовляв він у ту мить, видно, більше сам із собою, ніж зі мною. Більше не бачилися. Дорого б я дав, щоб знов побачити його, поговорити. Але нема його в живих, а мене нема в Петербурзі...
Вони вже стояли біля будиночка Кутіної, і Турно міцно тиснув руку Шевченкові.
— Ми дещо й тут знаємо про ці ідеї. Я знайду вам кілька номерів "Нової Рейнської газети". Там багато пишуть про соціалізм. Приходьте частіше до нас. Знайдемо для вас і лист Бєлинського до Гоголя, і все, що ви бажали б прочитати.
Перше знайомство з польським гуртком справило на Шевченка велике враження. Наче вільним вітром війнуло в обличчя. Весь ранок згадував він учорашні розмови і тільки шкодував, що не встиг багато про що розпитати і що раніше не познайомився зо всіма своїми товаришами по "конфірмації", потім, захопивши прочитані книжки і діждавшись сутінків, побіг в бібліотеку по новий "хліб духовний".
На його прохання, бібліотекар залишив йому всі останні статті Бєлінського, "Неточку Незванову" Достоєвського, роман Гончарова "Обыкновенная история", п'єси Тургенева, і Тарас Григорович повернувся добре навантажений книжками, одну з яких одразу взяв Поспелов, а Шевченко як прийшов, так і заглибився в читання.
Марно намагався Лазаревський заговорити з Кобзарем. Тарас Григорович або зовсім не чув його запитань, або відповідав невлад. Нарешті Федір Матвійович махнув рукою і сів писати листа до батьків, яким збирався надіслати свій портрет пензля Шевченка. А вранці Шевченко одягнув свою чепурну оксамитову блузу і пішов до баронеси.
Він бував у неї тричі на тиждень і щиро захопився цією роботою. Якщо Ісаєва писав він з внутрішнім опором і упередженістю, то тепер у ньому прокинувся справжній митець. Він прагнув не тільки схопити зовнішню схожість, але й перенести на полотно трохи його внутрішнього життя людини, непомітного для байдужих очей, схопити якісь дрібні рисочки, від яких звичайний портрет набуває раптом сили творів великих майстрів. З насолодою піймав він пензлем промінь сонця в той момент, коли він упав на її скроню запалив під напівзів'ялою шкірою цієї сорокарічної жінки крихітну жилку, повну яскравої крові, а в її погляді засяяла думка знавця й любителя мистецтва, що розуміє його шукання.
І баронеса це відчула. Іноді, втомившись нерухомо позувати, вона підходила до мольберта й дивилася на себе задумливим, серйозним поглядом і знов мовчазно сідала на диван, і приймала потрібну позу. Але якось вона сказала:
— Так, небагато художників намагається угадати, про що думає їх модель...
— Отже, до весни, в синій амазонці з моєю чудовою Нічкою, — сказала вона йому на прощання, коли портрет був готовий. — А влітку ви напишете портрет моєї доньки, яка закінчує Смольний.
Домалював Тарас Григорович і портрет кутінського "небіжчика".
З художнього погляду невдячною була ця робота. Як не допитувався Шевченко, якого кольору були очі, волосся, якого відтінку була шкіра померлого, Кутіна відповідала так неточно і так суперечливо, що він, схопивши за дагеротипом основні риси обличчя, і не намагаючись відтворити живий образ, а дав, за його власним виразом, серед-ньолюдський тон обличча, а очі намалював блакитнувато-сірими, — такі найчастіше зустрічаються в середній смузі Росії. Кутіній і це здавалося неймовірно прекрасним. Коли ж він намалював її веселою жіночкою, яка багатозначно й лукаво підморгує глядачеві і ніби готується вистрибнути з рамки і піти в стрімкий танець, вона зовсім розтанула і дивилася на Шевченка закоханими очима "мов голодний кіт на сметану", як казав Сергій Левицький.
Днів через п'ять після здачі карт та альбома Карл Іванович Герн зайшов у майстерню Тараса Григоровича, де поет тепер здебільшого писав вірші, або читав заборонені книжки, або з аральських етюдів писав пейзажі олійними фарбами.
— Генерал Обручов просить вас з'явитися до нього сьогодні після півдня. Здається, хоче замовити вам портрет.
Шевченко трохи розгубився:
— Отже, треба одягти солдатську форму?
— На перший раз — так. А там буде видно. Обручов не з пихатих. Якось трапився з ним надзвичайно кумедний випадок. Торік з'їхалися в Оренбург башкири, щоб служити в своєму башкирському полку, і зупинилися на площі навпроти його палацу. Приїхали вони немазаними возами, які так рипіли, що Обручов всю ніч не спав і на ранок наказав їм змастити свої вози, а потім сам вийшов подивитися, як вони виконують його наказ. Бачить генерал, що один башкир мастить не так, як треба. Взяв він у башкира мазницю та квач і почав показувати, як треба це робити. Генерал мастить, а башкир стоїть за його спиною і приказує: "Ай, якши! Ай, якши! Ще мази! Мази ще, будь ласка! Ай, який ти молодса!" Обручов спокійно віддав йому квач і каже: "Сам масти, голубе. Мені, генерал-лейтенантові, ця робота не підходяща". Башкир мало не помер з переляку, коли зрозумів свою помилку, а ми регочемо аж до сліз, — розповідав Герн. — До речі, він вже надіслав у Третій відділ запит, нагадав про вашу характеристику, надіслану два роки тому, і просив відповісти, чи не дозволять вам малювати. А по військовій лінії Обручов вас представив на унтер-офіцера.