Навіть Бутаков притупував у такт танцюристам. Його жваві чорні очі палали. Адже ж і він виріс у Севастополі, серед сміливих рибалок Чорного моря та Дніпра-Славути, де таке гаряче сонце, така родюча земля, такі запашні степові трави й такі жагучі поцілунки жінок...
Об одинадцятій сіли вечеряти. Кутіна з Аксиньєю таки добре постаралися, дичина, риба, пироги, тістечка — все було напрочуд смачне. Всі їли, пили, жартували, сміялися, розпалені танцями та напоями. Потім знов пішли танцювати. О першій зібралися додому службовці з дружинами, яким треба було вранці на роботу, але вечірка тривала й далі. Розійшлись о п'ятій ранку.
— Хороше у вас було: молодо, весело й невимушено, — казав Бутаков, шукаючи шапку. — Спасибі за хороший вечір.
XVI. ПОЛЬСЬКИЙ ГУРТОК
— А сьогодні я вже від тебе не відстану, — казав другого дня Бронек Залеський, допомагаючи Шевченкові прибирати ескізи, розкидані по всій майстерні після відправки їх робіт до губернаторського палацу. — Сьогодні ввечері введу тебе в наш гурток. Сам знаєш, як багато нас тут, конфірмованих. Але не всі в солдатах: є й такі, що на вільному поселенні, живуть під наглядом поліції. Давно вже мене просили привести тебе, та через цю кляту роботу ніколи було й дихнути... Люди хороші, не жалкуватимеш.
— Ну добре. Ходім, — згодився Шевченко, вкидаючи в запалену грубу цілі купи обрізків креслярського паперу, подертих етюдів та різного сміття.
Патер Михал Зельонка168 наймав цілий будинок на сім кімнат. Дві з них займав сам, у найбільшій була спільна їдальня, а в інших жили сім конфірмованих солдатів Другого Оренбурзького лінійного батальйону. В крихітній кімнатці біля кухні жила старенька панна Констанція, економка Зельонки, яка поїхала за ним на заслання на край світу, "бо ж не можна кинути ойця префекта без догляду", як говорила вона, сумно зітхаючи за рідним краєм. На всіх своїх земляків панна Констанція дивилася, як на родичів: лагодила їм білизну й шкарпетки і пильно стежила за куховаркою Манією, щоб та не приховала ані порошинки з їх солдатського пайка та з усього, що одержували вони посилками від рідних або заробляли, хто чим міг. Завдяки турботам цієї передчасно висохлої, гостроносої, мрійно-сентиментальної старої діви житло засланців були охайним і затишним.
Відчинила їм сама панна Констанція і, побачивши незнайому людину в цивільному пальті й високій смушевій шапці, розгубилася:
— Пан до кого? — спитала вона, недовірливо заступаючи вхід, але в цю мить з-за плеча Тараса Григоровича визирнув маленький на зріст Бронек:
— Це ми, панно, з паном Шевченком.
Вона зашарілася, як школярка, відступила в бік, запрошуючи гостя, і зробила йому кумедний кніксен.
— Проше вибачити! Бардзо проше! — забелькотіла вона присоромлено і одразу ж зникла в глибині темного коридора.
У великій просто умебльованій їдальні сиділо навколо столу четверо солдатів, молоденький козачий офіцер, якийсь огрядний пан у сірому сюртуку і далі другий, худорлявий сивий — у чорному сюртуку.
— Нарешті! — радо вигукнув один із солдатів і кинувся до Шевченка з простягнутими руками. — Не пізнаєте? — спитав він, трохи збентежений стриманим привітанням Шевченка. — Турно! Людвіг Турно! Ми з вами познайомилися позаторік у Гернів, коли ви вперше прибули до Оренбурга.
— Тепер пізнав, — привітно відгукнувся Тарас Григорович і міцно потиснув йому руку. — Ми в Орську часто згадували вас з Крулікевичем та Завадським. Вони мені розповідали, що вас і ще одного пана судили з ними в одній справі.
— Так, так! Мене й Копровського. Як же вони там зараз, в Орську?
— Вони конвоювали транспорт генерала Шрейбера. Крулікевич зимував в Раїмі. Просив щиро вітати вас та всіх, хто його пам'ятає.
Говорячи, Шевченко обходив стіл, здоровкаючись з усіма присутніми і кінець кінцем опинився поруч пана в чорному сюртуку. Пан з привітною усмішкою підвівся назустріч поетові, його неза-стебнутий сюртук раптом розкрився на грудях, і Шевченко побачив велике срібне розп'яття, які носять на грудях католицькі ченці і ксьондзи. Це й був патер Михал Зельонка, префект усіх католиків Оренбурзького військового округу.
Патер був людиною спостережливою. Він помітив недовірливо-сторожкий погляд поета. Він читав у свій час і "Кобзар", і "Гайдамаків", і йому була зрозуміла ця традиційна упередженість українців до католицького духівництва, коріння якої сягало в давнину. Він сам собі посміхнувся і привітно звернувся до Тараса Григоровича:
— Певно, вас здивувала присутність серед військових людини з хрестом? Я такий самий засланець, як і всі інші. Тільки мій сан врятував мене від солдатського мундира.
— Дійсно, був трохи здивований, — щиро відповів Шевченко, — бо ж повстання — справа збройна та бойова. Невже за те, що ви благословляли повсталих або молилися за них?..
— О, ні! Моя справа трохи інша, — охоче відповів Зельонка. — Я був законовчителем Гродненської чоловічої гімназії. В тридцятому році одного з цих учнів заарештували за участь у нелегальному політичному гуртку. Хлопчикові було лише шістнадцять років. Батька у нього не було. Я почав за нього клопотатися — і сам потрапив у заслання.
— За клопотання?! — жахнувся Тарас Григорович. — Я ще такого не чув...
Зельонка мовчки розвів руками.
— І ви тут майже двадцять років?.. Уявляю скільки жаху ви тут набачилися за такий безмежно довгий час!..
— Так... Чимало... Особливо перші роки. Конфірмовані могли жити тільки в казармі. Нікому, крім мене, як їх духівника, не дозволялося їх відвідувати. Іноді вечорами я приходив до них із жбаном молока для релігійної бесіди, і це була їх єдина розрада. Та й орен-буржці інакше тоді до нас ставилися, ніж тепер. Вас, певно, дивує, що я не в сутані? Коли я сюди приїхав, за мною ходила юрба і кричала: "Дивіться! Комедіанти приїхали! Ярмарок буде!" Тоді я пішов до тодішнього військового губернатора Перовського і сказав, що віднині носитиму сюртук, щоб не наражати на глум свій сан.
Шевченко мовчав приголомшений: двадцять років заслання! І за що? Важким ковальським молотом стукала ця думка у вухах, в голові. І мимоволі народилось виправдання для зрадливих друзів, що не відповідали на листи і не наважувались клопотатися за нього...