В степу безкраїм за Уралом

Страница 146 из 180

Тулуб Зинаида

— А що це за дівчина така, смуглява та чорна, що коробку з булавками принесла, коли вона з мене мірку знімала? — спитав Тарас Григорович, помовчавши.

— А це майстериця її, Забаржада-татарка. Вдова. Торік помер від холери її чоловік. З Криму вона, а він був казанський. Обібрали бідолаху чоловікові родичі. Тереза Робертівна, можна сказати, на вулиці її підібрала голодну. Тепер вона в Терези вишивальниця. За Терезою як собака бігає. Тереза їй і паспорт виправила і живе вона у Терези як своя.

— Та-ак, — протягнув Шевченко і почав прощатися з своєю балакучою супутницею, бачачи, що час збиратися до баронеси.

І раптом зупинився.

— А ви б колись запросили їх до нас Маріє Степанівно: і Терезу, і майстерницю. Я б її намалював, цю татарку. Надто вона вже гарна й струнка: так і проситься на картину.

Баронеса Бларамберг зустріла Шевченка привітно, запросила в свій будуар і почала докладно розпитувати його, коли він кінчив Академію, які його полотна були на виставках, чиї портрети він писав. Побіжно зауважила, що знайома з старим Венеціановим, з Ще-дріним, знає Тропініна, "такого самородка, як і ви", додала вона і почала захоплено говорити про італійські пейзажі Щедріна. Взагалі виявилось, що вона любить і знає мистецтво, і Шевченкові раптом стало приємно думати, що двічі на тиждень він зможе подовгу розмовляти з нею про все, таке дороге йому, як художнику.

Вона замовила йому поясний портрет олійними фарбами в натуральну величину. Потім перейшли до того, що для неї було, мабуть, найважливішим: у чому позувати.

Покоївка принесла цілу гору суконь та костюмів різного кольору, фасону та призначення — від розкішних ранкових пеньюарів з легкої напівпрозорої білої вовни або шовку з дорогоцінним шантильським, брюссельським або алансонським мереживом і важким гіпюром до елегантної амазонки з темно-синього англійського сукна і від парчового бального туалету, облямованого соболевим хутром, до траурної сукні, яку носила вона минулого року після смерті матері.

Кожен туалет Шевченко оглядав і накидав на плечі баронесі, щоб побачити, як він відтіняє і який кидає відсвіт їй на обличчя, потім з усіх відібраних з погляду кольору треба було зробити остаточний вибір. Баронеса на дві-три хвилини зникала в сусідню кімнату і з'являлася до художника в одному з відібраних туалетів, сідала до вікна або на диван, поки покоївка тримала перед нею велике дзеркало, а Шевченко придивлявся до неї, як до майбутньої моделі.

Найбільш сподобалася їм чорна оксамитова сукня з великим декольте та сувора синя амазонка. Баронеса вагалася.

— Але ж в амазонці треба позувати просто неба, десь на ґанку, на веранді або в алеї парку, а зараз листопад, наморозь. Я замерзну. А вона мені так личить...

— Отже, лишається або відкласти малювання до весни, або зараз позувати в чорному, а навесні, якщо моя робота вам сподобається, писати вас вдруге на вільному повітрі, в амазонці, навіть з конем, як малював Брюллов сестер Шишмарьових, свою "Вершницю" та інших дам.

— Чудова ідея! — вигукнула баронеса, зрадівши. — Згода! Пишіть мене тепер у чорному, а навесні напишете з моєю Нічкою. Вона така красуня, моя улюблена конячка! Як моделлю, ви будете нею цілком задоволені.

Шевченко посміхнувся. Він, ще ніколи не малював коней, але ж вони такі красиві і граціозні тварини, що дійсно можуть дати художникові чимало приємного, і з передчуттям нової і оригінальної роботи він домовився про свій гонорар, дні й години сеансів і попрощавсь з баронесою.

Хоч як поспішав Бутаков з роботою, він бачив, що раніше, ніж до Нового року, матеріали його експедиції не потраплять до столиці, але здати роботу недбалу або недороблену він не міг — це означало б самому закреслити всю наукову цінність дворічної наполегливої праці, дорогої й улюбленої. Тому він і сам працював мало не по двадцять годин по добу і весь час квапив Шевченка з Залеським.

Розуміючи, що все їх майбутнє залежить від якості їх роботи, вони не ремствували і тільки подвоювали свої зусилля. Вдень, при сонячному світлі вони виконували основну роботу, а стильні облямівки й художні написи на картах та кресленнях — виконували тепер при свічках, засиджуючись до півночі, і тоді залишалися ночувати у майстерні. Тому Герн наказав поставити їм туди ліжка. А два останніх тижні вони й зовсім не виходили з майстерні. Портрети Кутіної, її покійного чоловіка і баронеси довелося відкласти, а щоб баронеса не нервувала, Герн особисто заїхав до неї підтвердити обіцянку Тараса Григоровича, що портрет буде закінчений до Нового Року

Всі краєвиди степу, укріплень, могил батирів і річок, берегів Аральського моря з його островами та прибережними скелями наклеїли на ватман і віддали оправити в розкішний альбом з палітуркою із тисненої шкіри з бронзовими застібками та платівкою, на якій Тарас Григорович намалював олійними фарбами маленький морський пейзаж, на зразок медальйона, від якого альбом став ще розкішнішим.

Дванадцятого грудня учасники експедиції нарешті урочисто здали матеріали військовому губернатору Обручову.

Разом з альбомом Бутаков здавав великий господарчий та науковий звіт експедиції, а також великі географічні, топографічні, геологічні, гідрологічні та мореплавні карти вивченого й обслідуваного моря, його островів та берегів. Декілька солдат несли скрині з запакованими і готовими до відправки в столицю колекціями. Вернер та Шевченко супроводили їх.

У великому кабінеті військового губернатора був, крім Герна, черговий ад'ютант. Два ординарці стояли біля дверей.

Усе принесене, крім ящиків з колекціями, згромаджених в кутку, розклали на великому столі для засідань військової ради праворуч від письмового стола. Карти експедиції мали прекрасний вигляд, облямовані художнім орнаментом з чепурними графічними написами в староруському стилі, прикрашені кіновар'ю та золотом. Особливо добре була оформлена гідрографічна карта, де на контурі кожного острова був мініатюрний краєвид або навіть кілька краєвидів цього острова, його гір та берегів.

Розклавши все принесене, Бутаков, штурман Поспєлов, Вернер і Шевченко — усі в парадних мундирах — тепер стояли осторонь і нетерпляче позирали на маленькі внутрішні двері біля письмового стола, над якими височів величезний, у півтора натуральних зроста, портрет царя. Черговий ад'ютант зник за цими дверима, пішов сповістити губернатора, що учасники експедиції чекають на нього.